Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Щодо турок, то султани були зацікавлені у підконтрольності Кримського ханату і були готові підтримати той порядок наслідування влади, який був вигідним на той чи інший момент залежно від мінливої політичної ситуації. Маневрування Високої Порти на підтримку того або іншого принципу спадкування влади проходить через усю історію турецько-кримських відносин. Спочатку султани підтримували традиційний «ординський» порядок, який відкривав їм більше можливостей для маніпулювання ханами, ніж пряма спадкоємність від батька до сина. Так, зокрема, були призначені хани Саадет І Герай (1523—1532 рр.), Іслям II Герай (1584—1588 рр.) і Селямет І Герай (1608—1610 рр.).

З часом же османські правителі і зовсім припинили звертати увагу на якесь обґрунтування своєї волі, самовільно призначаючи наступника померлому або позбавленому влади ханові. Вперше це відбулося під час призначення Газі II Герая (1588— 1608 рр.), який, правда, був братом, нехай і не старшим у роді, попереднього хана. Остаточно ж Порта наважилася порушити обидва принципи спадкування влади після призначення Джанібек Герая (1610—1623 рр.), який не був ані братом, ані сином жодному з ханів, що правили до нього.

При цьому турки вміло маскували залежне становище кримського хана різноманітними почестями та привілеями. Перш за все, за Гераями визнавалося право належності до роду Чингіз-хана, більш високого за своєю значущістю у тюрко-монгольському світі, ніж Османська династія. Ханові надавалося річне утримання із султанської скарбниці — так зване сальяне, а також спеціальні виплати грошових жалувань і дорогоцінні подарунки (зброя, одяг) під час запрошення до військового походу або прийому при султанському дворі. Важливими атрибутами суверенітету були дозволені ханові права хутбе (згадки як суверенного володаря у молитві) і карбування ним монети від власного ім’я. Нарешті, очевидним свідченням незалежності хана було його право самостійної зовнішньої політики. Збереглися свідчення про дипломатичні відносини між Кримським ханатом і Данією, Швецією, Австрією, Пруссією, не кажучи вже про найближчих сусідів — Річ Посполиту та Московське царство.

Обов’язковою умовою в разі зміни хана, якої дотримувалися турки, була, як бачимо, приналежність до владного роду Гераїв. При цьому усі ханські сини-принци мали титули султанів, а доньки — султанок. У цьому полягала важлива відмінність від династії Османів, у якій титул султана належав лише владущому падишахові. Кримський же володар мав право носити титул хана (хакана), чим наголошувалася тяглість щодо монгольської традиції і навіть стверджувалася певна зверхність над Османами.

Загалом, рід Гераїв продовжував сприйматися як керівна династія, що правила Кримським ханатом, причому владущий хан вважався одночасно і суверенним правителем держави, і союзником-ставлеником султана, зведеним на ханський престол намісником пророка, і верховним сюзереном щодо місцевої кримсько-татарської знаті — беїв і мурз.

Становлення основних традицій і принципів управління Кримським ханатом відбувалося на початку — у першій половині XVI ст., починаючи вже від часів правління Менглі Герая. Кримський хан мав якнайширші повноваження — володарював над життям і смертю своїх підданих, маг самовладно розпоряджатися їхньою землею та майном, мав право видавати закони, був верховним головнокомандувачем війська. Ханові належало право хутбе — згадки його імені під час молитви в усіх мечетях ханату, а також виняткове право карбувати монету. Останні два моменти (хан як «володар хутбе і монети») не раз згадують у джерелах як свідчення і докази самодержавної природи влади хана, якого ніхто не має права призначати чи позбавляти влади. Справді, у мусульманській релігійній та державній традиції цими двома правами володіли лише незалежні суверенні володарі. Наявність цих двох привілеїв засвідчувала суверенний статус правителя і незалежність його держави.

Територіальні межі Кримського ханату визначити складно. Ханові, згідно з давньою приказкою, належала та земля, на яку ступало копито його коня. Уже до XVI ст. ханат охоплював не лише степову частину Кримського півострова, але також і північнопричорноморські степи у нижній течії Дніпра та Дону, а також Кубань. Уже засновникові ханата Менглі Гераю підкорялися північнопричорноморські прибережні степи аж до Бесарабії на заході і півічнокавказької Черкеси на сході. Ці степи, заселені кочовими племенами, переважно ногайцями, офіційно називалися «Ор-ташраси» («Ті, що розташовані за Ором», «Землі за Перекопом», «Заорря»). При цьому сам півострів вважався територією постійного місцеперебування ханату, місцем зимівки, а сусідні з ним степи сприймалися як місце літніх кочовищ. Загалом, територія Кримського ханату була величезною — понад 250 тис. кв. км, при цьому власне Кримський півострів має площу близько 27 тис. кв. км.

За межами Кримського півострова ханові підкорялися кілька кочових орд — численні ногайські клани, що кочували між Дунаєм та Кубанню. Вони були відомі як під умовними назвами залежно від території кочовищ — Білгородська орда, Аккерманська орда, Буджакська орда, очаківські татари (XVI—XVII ст.), так і під власними назвами — Єдисанська орда, Єдичкульська орда, Джамбайлуцька орда (XVIII ст.). У XVII ст. очільником ногайців був op-бей (перекопський бей), з XVIII ст. до кожної орди призначався сераскер — командир, воєначальник і каймакам — цивільний адміністратор.