Наречена Шульца
- Автор: Тушынска Агата
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-212-6
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Наречена Шульца». Краткое содержание книги:
Щодня разом. Щоранку і щовечора мати поруч генія в піжамі? То й що з того, що в піжамі? Що з того, що він пітніє і має неприємні недуги. Або що його цікавлять строфи з поезії, які читає напам’ять, а не смак грибної зупи, яку я зварила, чи компоту з аґрусу. Ну, гаразд — пилюку витирає хтось інший. Мати, сестра, наречена… Бо ж треба служити великій справі, бодай малими засобами. Все решта владнається само собою.
Але чомусь не хотіло владнатися. Навпаки — від того моменту, від тих перших подружніх конкретизацій щось між мною і Бруно почало псуватися.
Наприклад, була релігійна проблема. Ми навіть не припускали, наскільки серйозна. Я була католичкою. Бруно? Він не був релігійним у жоден відомий мені спосіб. Релігійним євреєм точно не був. Раз, може, кілька разів на рік відвідував дім молитви. Але радше не за потребою душі. Просто годилося ходити до синагоги у найважливіші єврейські свята. Попри те, що він не дотримувався жодних інших звичаїв обраного народу, якраз у цьому випадку поводився, як усі. Не хотів привертати до себе уваги, відрізнятися. Це звучить парадоксально, але він, такий окремий, не схожий на інших, не хотів — якщо не мусив — відрізнятися. Від родини, від традиції, від святкового повітря, яке пізньої осені спливало на місто.
Старозавітний Дрогобич ішов тоді до синагоги. І Бруно теж. У Судний день, може, й на Новий рік, хоча він зовсім не по-єврейськи вимірював час. Він шукав там літературного, творчого натхнення, але сумніваюся, чи шукав себе… Вочевидь — дзеркал, вогники свічок, розколиханої молитвою юрби, голосіння бородатих євреїв. Сягав углиб, „до першоджерел буття”. Наснажувався містицизмом і кабалою праотців. Був їхнім нащадком, хоч на малюнках додавав їм — спотворено — наготи жінок. Відчував себе символічним сином тих старців в оксамитових капелюхах. Можливо, байстрюком, однак зануреним у сутінкове й прекрасне мереживо Синагоги…
Як же я здивувалася, коли мені хтось розповів, чи не його сестра, що він колись пішов до цадика. Начебто з метою дізнатись про майбутнє родини. А може, й про власне. Як до мудреця-ворожбита. Це, зрештою, радше не мало нічого спільного з вірою, хіба що з вірою в дива й пророцтва. О, то тепер я вже могла підозрювати Бруно. Здається, він тоді не почув добрих новин. Його чекала лиха доля. Його та його племінника. Тільки Еля[58] мала виявитися „народженою в сорочці”. Він запам’ятав це і сказав братові, її батькові, щоб не турбувався про неї. Про решту змовчав.
Усе в мені бунтувалося проти тих його релігійних сентиментів. Нічого, навіть спогади, не пов’язувало мене з ортодоксальними євреями. У моїй католицькій родині першого покоління говорилося про них вже тільки глузливо. А Бруно все ж звертався до духовної спадщини своїх старозавітних праотців. Для нього це не був „фальшивий вузол, який можна розплутати, потягнувши за кінець”, а джерело. Єдине і справжнє. Мені це не подобалося. Звичайно, мені не могла подобатися така формальна участь в обрядах. Признаю, що з пихою неофітки, та ще й неофітки, яка щойно спіймала за бороду Генія, я вважала, що Бруно вищий за цю дрогобицьку синагогальну юрбу. Я звинувачувала його у конформізмі, у тому, що він лише заради спокою в родині занедбує важливіші справи.
Зазвичай, однак, я намагалася розуміти його. Адже він виріс серед них, жив з ними і старався не зробити їм боляче. Він любив свою родину, врешті, доволі традиційну. В кожному разі намагався не заперечувати цю традицію публічно. Наскільки це йому вдавалося.
Але тепер вже не вдавалося.
Він вирішив, що покине єврейську громаду, що формально вийде з неї. Заради мене. Бо інакше наше одруження не могло відбутися. Я ж була католичкою. Його юдейське віросповідання ніяк не вдалося б поєднати з моїм. Офіційно це було нереально. Ми боролися з цією проблемою багато тижнів, цілі місяці. Я просила, нагадувала, наполягала. Може, я не повинна напосідати так сильно?
З єврейської громади Бруно вийшов. Для його родини це мусив бути великий удар. Батьки, щоправда, вже померли — він зробив для них надгробок з червоного піщаника у стилі традиційної мацеви на місцевому кіркуті. Надгробок символізував дерево життя. Черговий знак віри його праотців. А тепер він від неї відрікається?? Він, котрого Яхве обдарував стількома талантами. Нехай радіє — може, не буде проклятий! Але, попри все, далі він не пішов. На хрещення не наважився. Не хотів, не зміг? Народжений у єврейській традиції, він не був готовий до іншої. Інакше, ніж Юна, котра прийняла нову, вірила в неї, визнавала як єдину і власну. Не хотіла озиратися назад.
58
Йдеться про доньку Ізидора, брата Бруно Шульца, — Елю Шульц (1914–1996), у заміжжі Подстольську.