Наречена Шульца
- Автор: Тушынска Агата
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-212-6
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Наречена Шульца». Краткое содержание книги:
А вранці ми вирішили переїхати до Варшави.
Однак спершу переїхала я сама. Ця фотографія саме з цього періоду. Я називаю її „службовою”. Бо мала слугувати й слугувала моїм пошукам праці. А згодом супроводжувала мене в моєму службовому посвідченні. Темне, пишне волосся я запнула так, щоб воно здавалося коротким. От тільки надто блискучі вуста були більше для Бруно, ніж для установи. Білий комірець із хустинкою в горошок — трохи лукаво, трохи офіційно. Але сукня — це вже майже офіційне вбрання. І спокійна надія на обличчі. Такою я тоді була.
Завдяки Тадеушеві Штурмові де Штремові та за підтримки всього „товариства” вона дістала роботу в Головному статистичному управлінні у Варшаві. У департаменті промислової статистики як контрактний працівник — помічник канцеляриста. Три місяці випробувального терміну, платня 138 злотих нетто, 20 злотих надбавки. XI група зарплатні (він мав тоді VIII). Негусто, але для початку й цього було достатньо. Що цікаво: в тому самому управлінні працювала дружина Віткаци — та, за якою він так сумував в обіймах інших пань та панянок. Тадеуш Штурм де… мав велике серце, а його брат Едвард, директор Головного статистичного управління, мабуть, ще більше. Особливо для спільних приятелів…
Дістала роботу в Головному статистичному управлінні у Варшаві
Д-р Шелінська Юзефіна… Тридцятилітня, польської національності, незаміжня, щодо кожного з названих пунктів — декларація з власноручним підписом. Розмовляє й пише німецькою, розмовляє французькою. Не має нагород. Не була суджена. Подорожувала до Франції, Італії, Югославії, Австрії (Відень), Угорщини (Будапешт і Банат, тепер румунський). Не була членом громадських організацій.
Вона винайняла помешкання на вулиці Кошиковій. На роботу ходила пішки. ГСУ було на Єрусалимських алеях, паралельно до Братської, у кам’яниці Кринського. Було близько навіть за дрогобицькими мірками.
Бруно поки що залишився у Дрогобичі. „Поки що” — це були не мої, а його слова. Він мав вирішити усі свої справи і приїхати до мене. Тим часом писав листи, повні любові й туги. Мої також були ніжними. Ми чекали одне одного, як на початках нашого знайомства. Але дні минали. Самотні й одноманітні, бо урядова праця не була тим, що я б могла полюбити. День у день те саме: купа документів замість облич учениць, нудна тиша замість метушні живих людей. Я втішала себе, що все це минеться. Бруно приїде, і світ знову стане кольоровим. Буде так, як колись, але в сто разів краще. Я знайду роботу в школі, зрештою, моя блискуча кваліфікація нічого не втратила у Варшаві. Бруно, розпашілий успіхом своєї першої книжки, може, скористається допомогою колег-літераторів — є ж якісь стипендії, премії, — буде спокійно писати наступну, ми почнемо жити нормально.
Я довго вірила, що у нас вийде. Мені — розгадати до кінця і врятувати мистця, йому — знайти необхідний для праці спокій, влаштуватися настільки, аби уникати того щоденного „пекла”, яке найбільше йому дошкуляло.
А наразі нам залишалися листи. Від нього приходили мало не щодня. Були спробою взяти себе в руки і прогнати погані думки. Жодні сумніви, вилиті на папері, вже не були такі страшні. Він писав про „чорні дні”, про страх перед повсякденним і майбутнім, про неспроможність знайти час для творчої праці, про відсутність важливих розмов і шкільну рутину. Я мала бути ліками від цього всього, цілющим бальзамом, гілкою жасмину. Він сподівався, що врятую його від такого життя.
Його почерк був непоказний. Старанно написані ним літери могли поміститися в моєму почеркові — розкидистому, напруженому і рвучкому, — як він у моїх обіймах. Він вживав слова „муза, натхнення, творчість”. Зі мною в ніжному підтексті. Ніколи не дозволив мені відчути, що чогось з мого боку може побоюватися. Жодних вагань і сумнівів, що я могла б зашкодити його натхненню, вибити йому з руки перо. Або принаймні захланно забирати повітря.
Я також знала, для чого існую в його житті. Для того, щоби притулити, пригорнути, обійняти і втамувати біль. Це була служба, уклін його талантові. Мене земної — йому „неземному”. Я для обслуги життя, він — мистецтва. На таке рабство я готова була погодитися. Бо ж він сам мене обрав. Безумовно, були й інші, багато інших крутилося на тому дрогобицькому корзо — також ходили стрункі й погойдували стегнами. Але якщо він таки обрав мене і якщо згодом все у нас вийшло, то, може, це не було тільки його рішенням? Може, це справді Доля?!