Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Марта Данилівна підійшла до нього й сказала:
— Що вони зробили… Подивись, що вони зробили… Вона стисла руками груди й прошепотіла:
— Альошо, чого ти не захистив нас? Ти ж рідний, ти ж син…
Вона замовкла й стояла. Григорій Опанасович підвів голову й дивився на неї. У присмерках, що гусли й насувалися, він виразно бачив блідоту її обличчя, зморшки й погаслі очі. Він згадав колишню Марточку на станції й себе. Там почалося їхнє тихе кохання на платформі, коли гаснули ліхтарі після вечірнього потягу. Потім вона родила дітей, а він працював. Життя було таке гарне… Він затулив обличчя руками, припав до матраца й заплакав голосно, як ображена дитина, хлипаючи й захлинаючись.
Повернувся Колька.
— Кришка. Повезли, — сказав він.
Почувши, як плаче батько, він спинився. В батькових стогонах він уперше відчув глибоке гнітюче горе. Він поляскав батька рукою по плечі:
— Папко, брось! Ну, забрали — й хай. Велике діло — проживемо. Будемо вдвох робити… Папко! — Він подумав і долав. — Службу покинь. Будемо спекулянчити. Компанію наберемо. Не плач!
Він справді почував себе бадьоро. Папа й мама, що командували ним раз у раз, тепер такі безпорадні. Він візьметься до праці, годі вчитись й байдикувати! Тепер такий час, що коли не подбаєш за себе, то й помирай. Та й батьки вже старі. Важливість хвилини надавала йому спокою і певності.
— От ви й не подивились, що осталось. Де сірники?
Колька здобув десь сірники, взяв каганця й розпочав господарські оглядини.
— Тарілка… спідниця… моя сорочка… — бубонів він десь.
Андрій Петрович тим часом прибрав у своїй кімнаті. Всі книжки знову лежали на своїх місцях, ліжко застелено, сміття заметено. Старий запалив моргалку й оглянув хату. Вона була убога, а бадьора.
За бурхливих подій цього дня він утратив тільки шапку свою — вона вподобалась, — та склянку. Але він мав ще картуза та глиняний кухлик і не вбачив нічого небезпечного в своєму становищі.
За цей день вийшло ще газет. На друковане слово проголошено волю — і от з’явилися газети всіх напрямків. Це був несподіваний розцвіт преси, коли за десять верстов від міста лунали бої.
Андрій Петрович поволі проглядав їх. Вони цікаві були своєю одноманітністю, — кожен запевняв, що саме він є найбільший приятель народові й тільки він має ліки зробити його щасливим.
— От, — думав старий, — які гарні рецепти, і як багато вмирає від них людей.
Зайшов Колька.
— Дядьку Андрію! — заклопотано сказав він. — Там з Ксаною негаразд.
Про Ксану всі забули.
— Що їй? — спитав старий.
Колька повів його до комірки при кухні, де складали непотріб усякий — порожні пляшки, битий посуд, ганчір’я.
— Вона тут?
Колька черкнув сірники. Долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла.
1926 р.
Проблема хліба
Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На жаль, читач і критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрішучіше застерігаюся проти цього поширеного забобону. «Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але й із думок своїх добрих знайомих».
Хто має вуха слухати, хай чує.