Гробниця
- Автор: Мосс Кейт
- Серия: Лангедокскіх трилогія #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0011-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гробниця». Краткое содержание книги:
Можливо, вона хоче повідомити Мередіт надзвичайну таємницю, котра змінить все її подальше життя?
— Дякую вам, мосьє кюре.
— Будь ласка.
Наче охопивши й поєднавши всіх присутніх величним жестом, священик повів невелику групу вниз з узвишшя й навколо озера. Коли вони ступили на галявину, що блищала ранковою росою, сонце на сході відбилося полум’ям у вікнах будинку.
Раптом Мередіт зупинилась.
— Можна, я на кілька хвилин відійду?
Хол кивнув.
— Я просто хочу ще раз глянути, як їм там.
Простеживши поглядом, як Хол піднявся на веранду, Мередіт обернулась і поглянула за озеро. Їй закортіло побути самій.
Вона щільніше закуталася в пальто. Кінчики пальців її рук та ніг заніміли від холоду, а очі боліли. Формальності скінчилися. Їй не хотілося полишати Домен де ля Кад, але вона знала, що вже час. Завтра о цій порі вона повертатиметься до Парижа. А післязавтра, у вівторок, 13 листопада, вона летітиме через Атлантичний океан додому. А там їй доведеться вирішувати, що з усім цим робити далі.
Подумати, чи є майбутнє в неї з Холом.
Мередіт зиркнула над сонним, гладеньким, наче скло, озером на узвишшя. Раптом їй здалося, що біля старовинної кам’яної лави вона побачила жіночу постать, мерехтливу, з розпливчастим силуетом. На ній була біло-зелена сукня — вузька в талії та широка внизу. Мідно-каштанове волосся спадало на плечі жінки, відсвічуючи червоним у холодних променях сонця. Позаду неї металево поблискували дерева, вкриті сріблястим інеєм.
Мередіт здалося, що вона знову чує музику, хоча й не була певна, звідки линуть звуки — з її свідомості чи з-під землі. То були ноти з аркуша, але цього разу написані на повітрі.
Вона постояла в тиші, чекаючи, споглядаючи та знаючи, що це — востаннє. Раптом щось блиснуло на воді — може, то були відблиски світла, — і Мередіт побачила, як Леоні підняла тендітну руку, і вона відбилась на тлі блідо-блакитного неба. Довгі пальці в чорній рукавичці.
Мередіт згадала про карти Таро. Про малюнки, що їх зробила Леоні понад сто років тому, щоб розповісти свою історію та історію людей, яких вона любила. У сум’ятті й хаосі відразу після смерті Джуліана на День усіх святих (коли Хол поїхав до комісаріату поліції, Шейлу відвезли до шпиталю, а Джуліана — до моргу) Мередіт тихо, не привертаючи до себе уваги, поклала оригінальні карти назад у скриньку Леоні й закопала в стародавній схованці в лісі.
Бо, як і аркуш із музикою «Гробниця, 1891», вони належали землі.
Мередіт напружила зір і побачила, що постать зникає, розчиняючись у повітрі.
Вона йде.
Саме через бажання відновити справедливість Леоні затрималась у цьому місці доти, доки не була розказана вся історія. І тепер вона може впокоїтись у цьому тихому куточку, який так любила.
Мередіт відчула, що підійшов Хол і став поруч.
— Ну як? — тихо спитав він.
Нехай спочинуть мертві. Нехай мертві поснуть.
Вона зрозуміла, що Хол намагається збагнути сенс того, що відбулось. Останні одинадцять днів вони тільки й робили, що розмовляли. Вона розповіла йому все, що сталося — аж до того моменту, коли він вискочив на галявину, женучись за своїм дядьком; про Леоні, про ворожіння на картах Таро в Парижі, про навіжену одержимість, яка більше як сто років тому коштувала життя стільком людям, про історії з демонами та про особливу музику місця, і про те, як її чомусь завжди вабив Домен де ля Кад. Міфи, легенди, факти, історія — усе переплелося в один клубок.
— Як ся маєш? — спитав Хол.
— Усе класно. Тільки трохи змерзла.
Мередіт дивилась перед собою. Відтінки світла змінювались. Навіть пташки — і ті припинили співати.
— Одного я не розумію, — мовив Хол, засовуючи руки в кишені. — Чому саме ти? Ну, звісно, є очевидний кревний зв’язок із родиною Верньє, та все ж…
Він замовк, не знаючи, як сформулювати запитання.
— Може, — тихо сказала Мередіт, — це тому, що я не вірю в привидів.
Раптом вона забула про Хола, про холод і про блідо-пурпуровий світанок, що ширився долиною річки Од. Перед нею було лишень обличчя дівчини потойбіч озера. Її примара повільно зникала, розчиняючись у повітрі й утрачаючи свої обриси на тлі сріблястих від інею дерев. Мередіт не зводила з неї очей. Леоні майже не було видно. Її силует розпливався й затухав, як затухає, розпливаючись у повітрі, одинока музична нота.
Спочатку сірий, потім білий, а потім — ніякий. Ніщо.
Мередіт підняла руку, начебто для прощання, і мерехтливий обрис зник назавжди. Поволі, неохоче, опустила вона руку.
Спочивай у мирі.
Нарешті скрізь запанувала тиша. Тиша й відчуття безкрайності простору.