Волинь

Цієї зими Володько ще з більшим завзяттям пустився здобувати твердиню знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомітними рисками, що надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бій. Переможець той, хто має силу і вміє володіти ним. Життя наглядно дає йому жорстокі лекції. І черговою з них була та, яку пережив він цієї зими в непокірному, гордому Дермані. Одного ранку зненацька вступив до цього села відділ війська. Брали з вулиці всіх мужчин, кого зустрічали, і зігнали до зали семінарії. Школу розігнали. По селі заповіли суворий наказ, щоб зійшлися всі молоді мужчини на сходку. Хто не з'явиться — смерть.

Зібраних у залі клали по черзі і навчали гумовими кишками так довго, поки жертва була притомна. Така наука залізним прутом випекла в душах цілого покоління спомин і параграф закону, який передадуть з покоління в покоління, як обов'язок і осторогу. Деякі говорили:

— Так нам і треба. Не вміли шануватися в свій час — рік минув і заплата виявилась.

Єлисей з приводу цього говорив:

— Но… Злушпачили не одного… Але коли б не цих два дні, наше село стратило б десять років. Сумна це правда, але правда.

У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все нові і нові датки. З'явилися отари жебраків. Повернулися на свої місця біженці війни, знайшли на місці своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею голод. Цілі ватаги торбоносів подалися на східні села по хліб. І от ідуть з хати до хати з торбами молодиці, дівчата. На них подерті свитки, самі взуті в постоли.

— Дайте, людоньки добрі, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас від голодної смерті. Дома дітки наші мруть. Ні хати, ні хліба. Смерть одна…

І так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг. Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотілося вбити в свою голову все, що створив людський розум, пізнати всі глибини, всі висоти. Кожний день — нова сторінка велетенської книги життя і Володько не тільки перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всіх її місць і переживав цілим своїм єством повноту її многогранного змісту.

Зовсім не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом із сонцем вставав, ішов за звичкою у садок оглядати, як цвітуть дерева. Коли піднімається сонце, вони кришталевіють і блищать. Хлопець не знає, що йому робити. Співати, танцювати.

Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають-також.

Одного дня по Великодні Володько пішов відвідати свого приятеля Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешні відцвіли, вишні осипаються, яблуні та груші в повному розгарі. По горах і долах, скрізь — там і там біло, прозоро, пахучо.

Хата Галабурди в садку. Вікна відчинені, і віти яблуні-виноградки сягають серпанкових занавісок.

Володько входить до хати. Дома — нікого, крім сестри Галабурди, Наталки. Сидить перед вікном спиною до дверей і шиє на машині. На шиї у неї висить центиметр. Сонце ллється просто на її каштанові кучері і кожний волосок світить, горить і відливає бурштином.