Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
На другий день до Тилявки вступив Наливайківський полк. До Матвія на подвір'я в'їхало дві тачанки з кулеметами і кількох вершників. Василь буйно зустрів товаришів походу.
— Гей, панове. Злазьте всі. Ось знайомтесь. Це мій батько, це мати, це ось сестра, а це брат, будучий професор чи що!.. Володьку, жени до Гнидки… Він напевно має… Ось тобі!.. — і вийняв з пуляреса стопку гривень.
Володько побіг до Гнидки, що гнав найліпший самогон. Настя тільки знай своє… Печи, вари… Катерина їй допомагає. Батарея ранком знялася, то прийшли інші. До всього насходилося сусідів. Дехто приніс зі собою півока[16]. Засіли, обійшло по чарці. Матвій довго змагався, але не видержав.
— Ех… Знаю, що завтра відлежу, та була-не-була… Раз так. Хто знає, чи скоро побачимось. Дай Боже здоров'я, діти мої!.. — і випив.
Затягнув соковитим баритоном Василь…
Дружно підхопили козаки. Пісня рвонулася, затопила хату, пробилась крізь вікна та двері надвір. Матвій чогось зажурився. Селяни, видно, хотіли б і собі піддержати співаків, але пісня для них нова. От коли б так ще «У Києві на риночку». Але і це гарна пісня.
— Так, люди добрі, — почав зворушений Матвій, коли скінчилась пісня. — Не тямущий я, простий мужик… Не вмію гладко говорити… Ніхто мене не вчив розуму. Одна земля наша годувала і вчила мене. І робив я, що міг. Багато ні, але без праці також не сидів. Свою дорогу чесно йшов, душею не кривив. І ви, мої діти, не згадаєте свого батька кепським словом, бо не пропив я, не згайнував, не затратив марно ані одного зернятка. Все думав: виростуть вони — хай мають. Бог благословив мене — хай і їх не лишить своєї милосердної опіки. Але перш за все потрібна їм моя опіка, як батька… Отак і робив… А ви… Перед вами новий світ розгортається. Але де б ви не були, що б не робили, повинні тямити, що тільки власною працею власних рук, голови, здобудете щастя своє. Чи це на війні, чи в школі, чи на ріллі… Україна наша, діти мої, потребує чесних людей, розумних людей і працьовитих людей.
При цьому він знявся на цілий свій зріст, випроставсь, підвів сиву голову. Його дебела, костиста, з чіткими пругами жил, права рука знялася над столом. Він подібний на патріарха, на пророка. Очі його вогкі і натхненні.
Козаки слухають його з великою увагою. Один з них не видержує, зривається на ноги, хватає руку Матвія і говорить:
— Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливіші ваші сини, що мають такого батька. Ї що б з нами не було!.. Чи переможемо ми, чи ляжем трупом до одного, як лягали колись наші славні козаки запорожці, не журіться і не плачте. Ми є діти землі — нашої землі! Ляже сотня до грудей її, тисяча на тому місці повстане!.. А Україна жити буде!..
— Славааа! — вигукнули враз козаки. — Слава Україні!..
— Так, так! — якось сумно хитнув головою Матвій…
Всі почали голосно нараз гомоніти. У хаті утворився веселий піднесений настрій. Враз почулося, ніби гримить.
— Ого! — завважив котрийсь… — Б'ють!
Всі притихли. Дехто зірвався і побіг надвір. По хвилі вийшли майже всі… Зі сторони Крем'янця раз за разом чути гарматні сальви.
Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..
— Десь так на «Трьох Кінцях», або в «казьонному» лісі, — завважує Матвій.
Дорогою від Жолобеччини чвалом промчав якийсь кінний відділ. Що то за відділ? Невідомо.
— Ее, панове-товариство! — звертається один з козаків до всіх. — Видно, що нашій гостині кінець. Ходім доїдати, бо хто знає, чи не дістанемо наказ виступати.
Всі пішли до хати, але не встигли доїсти полуденку, як прибіг козак і гукнув:
— Ви-и-марш!..
Всі зірвались. Василь почав накладати на себе зброю. Матвій, Настя і ціла родина зовсім не чекали такого кінця цій гостині. Козаки квапляться. Вбираються, сідлають коні. Володько побіг приготовити Василевого коня. На серці у нього щось тисне… Невже Василь поїде? Просто в бій. Може, виїде за село і під кулі. Під горло тиснуться тверді валки. На очі, всупереч хотінню, напливає щось мокрого.
Накинув на коня сідло, підтягнув попруги… Василь вже прощається з родиною. Настя втирає запаскою очі і ніс. Катерина з Василиною в сльозах… Матвій ніби борюкається з ким. йому тісно. Земля під ним гаряча і сковзька.
— Бувайте здорові! — гукнув Василь і махнув на сідло. Тут уже й Матвій не видержав. З очей його витікло кілька сльозин і він їх навіть не ховав. Перший раз у життю не витримав. Видно старість. Володько тримає Настю, що побивається ніби за рідним сином. Вона хрестить дорогу, говорить якусь молитву.
16
Пляшка горілки.