Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Ось і в нашому пансіоні він теж себе обмежував. Платив він точно і завжди наперед. У нього був страх перед боргами, рахунками — «вони набираються», любив він говорити, і про нас був невисокої думки, бо ми дозволяли їм «набиратись». І водночас заздрив нам якраз через нашу здатність дозволяти боргам «набиратися». Краще за всіх нас умів це робити Хойницький. Йому над усе Галлерсберґ і заздрив.
На мій подив, матуся була в захваті від цього нашого «пансіону». Її вочевидь тішило, що поміж нашими кімнатами снують робітники в синіх комбінезонах, що вона чує пронизливі дзвінки і гучні веселі голоси. Їй явно здавалося, що в неї почнеться тепер нове життя, абсолютно нове. Бадьорим кроком, весело постукуючи своїм ціпком, ходила вона по кімнатах нашого будинку, вгору-вниз усіма його чотирма поверхами. Голос у неї був гучний і веселий. Такою я ще зроду її не бачив.
Вечорами вона часом засинала у своєму фотелі. Ціпок лежав біля її ніг, як вірний пес.
Але пансіон «пішов», як казав Кініовер.
Відтепер я ночував у нашому будинку, поруч з дружиною. Незабаром з’ясувалося, що їй притаманна яскраво виражена схильність до так званої господарності. Як багато жінок, вона була просто-таки опанована манією чистоти і порядку. Співзвучні з цією її фатальною властивістю були і її ревнощі. Тоді я вперше дізнався, чому жінки люблять будинки і квартири більше за своїх чоловіків. Річ у тому, що вони, жінки, щонайперше мостять гнізда для своїх нащадків. З неусвідомленою підступністю обплітають вони чоловіка щільними тенетами дрібних повсякденних справ, з яких тому вже не виборсатись. Я ночував відтепер у нашому домі, поруч зі своєю дружиною. Це був мій дім. Це була моя дружина. Атож! Ліжко стає прихованою домівкою посеред видимого, відкритого будинку, а жінку, яка там нас чекає, ми любимо просто тому, що вона є і перебуває на місці. Вона є і перебуває на місці будь-якого часу ночі, коли б ти не прийшов додому. За це її і люблять. Люблять усе надійне. Надто люблять очікувальне, терпляче.
Тепер у нашому домі було десять телефонних апаратів і більше десятка дзвінків. Чоловік п’ять-шість у синіх блузах чаклували над нашим водогоном. Гроші на все обладнання і на перебудову нашого будинку видавав доктор Кініовер. Для моєї матері він давно вже був не просто «євреєм» — вона піднесла його до сану «пристойної людини».
Восени до нас завітав нежданий гість: мій кузен Йозеф Бранко. Він приїхав вранці, точнісінько так само, як уперше, і так, немов у проміжку між його першим і другим приїздом нічого не сталося, немов ми не пережили світову війну, немов він не був разом зі мною і Манесом Райзіґером у полоні, спершу у Барановича, а потім у таборі; немов наша країна не розпалась; ось так він і з’явився, мій двоюрідний братик, торговець смаженими каштанами, зі своїм крамом, своїм мулом, чорнявий і чорновусий, із засмаглим обличчям і, попри все, випромінюючи, наче сонце, золоте сяйво; так і з’явився, як щороку, немов би нічого не сталося і він, Йозеф Бранко, прибув сюди, щоб продавати свої смажені каштани. Його син ріс здоровим і міцним і відвідував школу в Дубровнику. Сестра вдало вийшла заміж. Зять дивом не загинув на війні. У них було двоє дітей — двоє хлопчиків-близнюків, і обох, задля простоти, звали Бранко.
— А що сталося з Манесом Райзіґером? — запитав я.
— Таки так, морока з ним та й годі, — відповів мій кузен Йозеф Бранко. — Він чекає внизу, не захотів піднятися зі мною разом.
Я побіг униз, щоб привести його до себе. І не відразу впізнав: у нього була сива кудлата борода. Він був схожий на Святого Миколая, як його зображають на примітивних картинках у збірках казок.
— Чому ти одразу не піднявся нагору? — запитав я.
— Ось уже рік, пане лейтенанте, — відповів він, — як я збираюся вас провідати. Я був у Польщі, в Золочеві. Хотів знову стати дрожкарем Манесом Райзіґером. Але що таке цей світ, що якесь там містечко, навіть якийсь дрожкар проти Бога? Бог усе перетасував у цьому світі, містечко Золочів він знищив. Там, де стояли наші будинки, ростуть нині крокуси і стокротки, і дружина моя теж уже померла. Її розірвало гранатою, як і інших золочівців. Тим-то я і повернувся знову до Відня. Тут принаймні живе мій син Ефраїм.
Так, звісно! Його син Ефраїм! Я відразу згадав цього вундеркінда і те, як Хойницький влаштував його до консерваторії.
— Що він робить тепер? — запитав я візника Манеса.
— Мій син Ефраїм — геній, — відказав старий візник. — На скрипці він більше не грає! Йому це ні до чого, каже він. Він — комуніст, редактор газети «Роте Фане». Пише чудові статті. Ось вони.