Останні орли [= «Гайдамаки»]

— Розумiємо, — тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено… Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, — так що здаля, у нiчнiй темрявi, їхнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней.

З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив’язали. Обiруч владики сидiли на своїх конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде.

— Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, — пробурчав диякон. — Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена!

Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор.

Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:

— Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всi хитаються…

У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на своїх гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на шиї в коня.

Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв:

— Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями…

— Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! — переконував губернатор. — Хоч у нас ще й тихо, а все-таки… Я дам пановi й провiдника до Радомишля.

— Я роздумав їхати в Радомишль, — вiдповiв Найда. — За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi… То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди…

— Щось не чував… Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…

— I московита ще загубиш, пане! — смiючись, додав один з офiцерiв.

— їй-богу, загубиш! — весело пiдхопила решта.

Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:

— Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!

Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:

— Ай справдi! — вiдразу крикнуло кiлька п’яних шляхтичiв. — Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди!

Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою.

В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.

Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.

Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом: