Останні орли [= «Гайдамаки»]

— Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє мiсце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п’яних очей не второпає; ви, — диякон вiддiлив частину гайдамакiв, — залишайтеся на сторожi, та на випадок, коли прокинеться хто, — приспiть його по-нашому, а ви — гайда за мною!

Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека.

— Хто тут? — ледве чутно прошепотiв владика.

— Ми, чесний отче, рятiвники твої! — вiдповiв диякон. — Треба поспiшати… Чи можеш ти встати, панотче?

— Немає сили… Ноги… — вiдповiв Мельхiседек кволим голосом.

— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у моє вбрання.

Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiсканої шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику.

— Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п’яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, — ти чуєш мене?

Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його.

— Гм, кепськi справи! — диякон iз сумнiвом похитав головою. — Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п’яних? Так, так… ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас.

Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця.

— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас…

— Знаю! — парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв:

— Пречудове! П’яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса.

Кiнчивши з цiєю процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся пiд макiтру.

— Де ж це в дiдька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр.