Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Гольт зовсім утратив мужність. Він підійшов до відчиненого вікна й зупинив погляд на коричнево-червоних шатах каштанів. Гольт витяг з кишені сигарету, запалив її і переломив погаслий сірник. Ні, він таки марно змусив себе прийняти рішення. Хто, як і він, вирвався з хаосу, той більше не звикне до шкільного порядку.
За його спиною почулися шепіт і сміх.
— Тут палити заборонено! — пролунав дзвінкий голосок.
Гольт обернувся. Навколо нього, взявшись під руки, стояло шість чи сім дівчаток. Щоки їм аж пашіли. Кожній з них — з коротким або довгим, світлим або темним волоссям, у спідничці, пуловері, платті, або в лижних штанях — було не більше як по п’ятнадцять років. Притулившись голова до голови, вони перешіптувалися, штовхали одна одну ліктями і хихикали. Гольт розгублено смоктав сигарету. Відчуваючи, що червоніє, він втупив погляд в одну з дівчаток, у худеньке цибате дитя з темно-русявим волоссям. Вона теж довго дивилася на нього своїми зляканими блакитними очима, а потім, схаменувшись, з удаваною гордістю відкинула голову назад.
— Як він дивиться на тебе, Анжеліко! — сказала котрась з дівчаток, і вони знову захихикали. Тієї миті з-за рогу, з боку сходів, вискочив швейцар.
— Стороннім особам вхід заборонено! Ви що тут робите?
Гольт викинув у вікно недопалок, перетнув коридор і зайшов у секретаріат.
За друкарською машинкою схилившись сиділа якась жінка в чорному службовому халаті і щось друкувала. Дзвоник оповістив кінець перерви. Секретарка, не припиняючи друкувати і не підводячи очей, зітхнула і промовила:
— Я зайнята!
Гольт мусив чекати, довго чекати.
— У пана директора роботи по саме горло, — кинула вона ніби ненароком.
Нарешті вона пішла в сусідню кімнату, повернулася й сказала:
— Будь ласка.
Простора кімната. Великий письмовий стіл. На столі, згорбившись, сидів чоловік, оповитий хмарами диму від кривої люльки. Це була літня людина, щонайменше років шістдесяти, з блискучою лисиною і жмутиками сивого волосся на скронях, яке стирчало в усі боки. Старий читав газету. На ньому був шоколадного кольору костюм. Штани на колінах випнулися, на ліктях — шкіряні серцевидні нашивки, а на ногах — жовті фетрові черевики. Його довгасте обличчя — якесь зім’яте, вкрите зморшками й складками — мало надзвичайно вдоволений вираз. Такими ж вдоволеними здавались і його карі очі під повіками без вій. З широкого рота аж до грудей звисала люлька.
Гольт збентежено постояв біля дверей, потім назвав своє прізвище. Старий вийняв з рота люльку і промовив, розтягуючи слова, на чистісінькому саксонському діалекті:
— Еберсбах.
Прозвучало це як «Евершбах». Потім він окинув Гольта уважним поглядом, і, напевно, відвідувач видався йому чимось смішним, бо старий посміхнувся і сказав:
— Ну й дивак ти!
— Пане оберштудієндиректор, — почав був Гольт, та Еберсбах перебив його. Він багатозначно постукав мундштуком люльки себе по лобі і зауважив:
— Марно стараєшся. Титули на мене взагалі не впливають, мій любий. Я колись знав вдову одного двірника, що працював у міському самоуправлінні, так вона величала себе вдовою обер-ад’юнкта комунальної служби при міському самоуправлінні.
Гольт не знав, сміятись йому чи сердитися.
— Я був на війні і хочу знову вступити до школи.
Еберсбах ткнув люльку в рота, зсунувся із столу і, човгаючи своїми жовтими черевиками по підлозі, подався через усю кімнату до термометра, зиркнув на нього і сказав:
— П’ятнадцять градусів за Цельсієм. Чи й ви так до біса мерзнете?
— Я хочу знову вчитись, — уперто повторив Гольт.
Еберсбах зміряв його поглядом з голови до ніг і сказав:
— Так може прийти сюди хто завгодно…
— Мене направив до вас Мюллер, — відказав Гольт.
— Мюллер? — зацікавлено перепитав Еберсбах. — Червоний Мюллер? — Потім він похитав головою і додав: — Брехня. У нього, мабуть, і без вас клопоту досить.
— А ви подзвоніть йому! — сказав Гольт, але старий випустив хмарку диму і витяг з рота люльку.
— Чого б це я мав дзвонити! — Я і так його колись побачу. Горе вам, якщо ви збрехали! — Еберсбах гукнув: — Фрау Лінке! — І коли секретарка з’явилася в дверях, наказав: — У клас «В», з випробним терміном! — І старий знову всівся на письмовий стіл, узяв газету й буркнув: — А тепер геть звідси, я зайнятий!
Гольт якусь мить нерухомо стояв у тихому коридорі. За спиною в нього відчинилися двері. Він обернувся. З учительської вийшов середній на зріст кремезний чоловік років під сорок у цивільному костюмі з перефарбованої військової уніформи, у бездоганно випрасуваних штанях. Побачивши Гольта, він зупинився як укопаний, не вірячи очам своїм. Його темно-русяве волосся на скронях посивіло, заклопотане обличчя було змережане безліччю зморщок і зморщечок. Ось він зробив два стрімких кроки коридором.