Історик
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 966-343-223-3
- Переводчик: А. С. Долгополова
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Історик». Краткое содержание книги:
Одного разу пізно ввечері, вивчаючи бібліотеку батька, молода дівчина знаходить старовинну книгу й конверт із жовтіючими листами, у яких було лиховісне звертання: «Мій дорогий й нещасний спадкоємцю…» Ця знахідка відкриває для неї світ, про який вона ніколи не мріяла — лабіринт, у якому таємниці минулого батька й загадкова доля матері пов’язані зі злом, що ховається в глибинах історії.
— Дракон, — прошепотіла Хелен мені, коли ми дивилися на цих жінок.
— Так, — стиха відгукнувся я. — Треба дізнатися, де вони зберігають цю ікону й скільки їй років. Ходімо. Священик обіцяв показати церкву.
— Як щодо Ранова? — Хелен не оберталася.
— Залишається тільки молитися, щоб він не пішов за нами, — сказав я. — Здається, він не бачив ікони.
Люди почали розходитися, і священик повернувся до церкви. Ми повільно пішли за ним і побачили, як він ставить на місце ікону святого Петко. Двох інших ікон не було видно. Я уклонився йому й подякував, а потім сказав англійською, якою гарною була церемонія, махаючи руками й показуючи назовні Здавалося, він був задоволений. Потім я показав на стіни церкви й запитливо підвів брови:
— Ви проведете екскурсію?
— Екскурсію? — він запнувся на мить, а потім посміхнувся, показавши: почекайте — треба перевдягнутися.
Він повернувся у своєму повсякденному чорному одязі й почав підводити нас до кожної ніші, пояснюючи зображення на іконах, а також показуючи інші речі, менш зрозумілі нам. Він, здавалося, багато знав про це місце і його історію, якби ми тільки його розуміли. Нарешті я запитав його, де інші ікони, і він показав на зяючу діру, яку я помітив раніше біля бокового вівтаря. Їх уже, очевидно, повернули в склеп, де й зберігали. Він був дуже люб’язний, узяв ліхтар і повів нас униз.
Кам’яні сходи були крутими, а холодне повітря, що вирвалося відтіля, нагадало, як тепло в церкві. Я міцно стискував руку Хелен, коли ми спускалися вниз за ліхтарем священика, що освітлював стіни навколо нас. Але в маленькій кімнаті внизу було не зовсім темно: біля вівтаря горіли два свічники зі свічками, і за хвилину ми побачили, нехай навіть і нечітко, що це був не вівтар, а мистецьки зроблена мідна рака, частково прикрита багато вишитою червоною парчею. На ній стояли дві ікони в срібних рамках: Мадонна і — я ступив уперед — дракон із лицарем.
— Свєті Петко, — урочисто сказав священик, торкаючись труни.
Я показав на Пресвяту Діву, і він сказав нам щось про Бачковский монастир, але решти слів ми не зрозуміли. Потім я показав на другу ікону, і священик посміхнувся.
— Свєті Георгі, — пояснив він, показуючи на лицаря. Потім показав на дракона: — Дракула.
— Це може просто означати «дракон», — попередила мене Хелен.
Я кивнув.
— Як ми можемо дізнатися в нього, скільки років цій іконі?
— Старий? Старо? — спробувала Хелен.
Священик похитав головою на знак згоди.
— Много стар, — відповів він задумливо.
Ми вп’ялися в нього очима. Я підніс руку вгору й став загинати пальці. Три? Чотири? П’ять? Він посміхнувся. П’ять. П’ять пальців — приблизно п’ятсот років.
— Він вважає, що це п’ятнадцяте сторіччя, — сказала Хелен. — Добре, як же ми запитаємо, звідки вона?
Я показав на ікону, показав навколо склепу, на церкву над нами. Проте коли він зрозумів, то зробив всесвітньо відомий жест незнання: підвів брови й знизав плечима. Він не знав. Але намагався сказати нам, що ікона тут, у церкві святого Петко, чотириста років, а більше він не знає.
Нарешті він повернувся, посміхаючись, і ми приготувалися йти за його ліхтарем нагору крутими сходами. І ми назавжди пішли б із цього місця в повній безнадії, якби вузький підбор Хелен не потрапив у щілину між каменями підлоги. Вона роздратовано зітхнула, я знав, що в неї не було іншої пари туфель, і відразу нахилився, щоб допомогти їй. Священика майже не було видно, але світла було досить, щоб я міг побачити вигравіруваний малюнок на вертикальній стороні першої сходинки, поруч із ногою Хелен. Це був маленький дракон — грубий, але чіткий малюнок, такий самий, як у книзі. Я впав навколішки і провів рукою по малюнку. Хелен присіла поруч зі мною, забувши про туфлю.
— Святий Боже, — стиха мовила вона. — Що це за місце?
— Свєті Георгі… — повільно відповів я. — Це, мабуть, Свєті Георгі.
Вона вдивлялася в моє обличчя при тьмяному світлі з-під волосся, що впало їй на обличчя.
— Але ця церква стоїть із вісімнадцятого сторіччя, — заперечила вона. Та потім її обличчя прояснилося: — Ти думаєш, що?..
— Більшість церков засновані значно раніше, правильно? Ми знаємо, що ця була побудована, коли турки спалили попередню. Чи могла це бути церква монастиря, про який усі давно забули? — я пошепки висловлював своє хвилювання. — Її могли відновити десятиліття, сторіччя тому і перейменувати на честь мученика, якого пам’ятали.