Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

— Так, не сумніваюся, що зможеш. До речі, я теж маю хист до мов.

— Що ж, це корисна здібність, — ніяково мовив Дейн. Висока імпозантна постать у червоному трохи лякала його; вона на якусь мить затьмарила собою чоловіка, який їздив верхи на рудому мерині на Дрогеді.

Кардинал Ральф нахилився, пильно вдивляючись у хлопця.

«Я передаю відповідальність за нього тобі, Ральфе, — писала Меґі у своєму листі. — Я покладаю на тебе обов’язок про його щастя і добробут. Те, що я вкрала, повертаю тобі. Бо мушу. Лишень пообіцяй мені дві речі, і я заспокоюся, знаючи, що ти вчинив найкраще в інтересах Дейна. По-перше, пообіцяй мені, що перед тим, як прийняти його до себе, ти переконаєшся, що стезя священика є тим, чого він потребує, — правдиво і цілковито. По-друге, якщо виявиться, що це — те, чого він насправді бажає, зроби так, щоби він укріпився у своєму виборі. Якщо ж Дейн втратить бажання й ентузіазм, я хочу, щоб він повернувся до мене. Бо спершу він належить мені. І це я його тобі віддаю».

— Дейне, а ти впевнений у своєму виборі? — спитав кардинал.

— Абсолютно.

— А чому?

Очі хлопця були якимись дивовижно відстороненими, незручно знайомими, але це відчуття знайомства сягало чомусь у далеке минуле.

— Через ту любов, яку я маю до нашого Господа Бога. І я бажаю служити йому як Його священик всю решту свого життя.

— А чи розумієш ти, що означає служба Господу, Дейне?

— Так.

— Чи розумієш ти, що ніяка інша любов не може втрутитися між тобою і Ним? Що ти повністю належатимеш виключно Йому, відмовившись від усіх інших?

— Так, розумію.

— Що це стосуватиметься усього, що на Господній службі ти муситимеш поховати свою особистість, свою індивідуальність, саме уявлення про самого себе як унікального і єдино важливого?

— Так.

— Що, за потреби, ти муситимеш стійко прийняти смерть, ув’язнення і голод у Його Ім’я? Муситимеш нічого не мати, і не цінувати нічого, що загрожуватиме зменшити твою любов до Нього?

— Так.

— А ти сильний, Дейне?

— Я чоловік, ваше преосвященство. Спершу я чоловік. Знаю, буде важко. Але я молюся, щоби з Його поміччю знайти сили.

— А чи мусить твоє покликання бути саме таким? Може, ти вдовольнишся чимось меншим та скромнішим?

— Ні.

— А якщо згодом станеться так, що ти передумаєш — що ти станеш робити?

— Як що? Попрошуся відпустити мене, — здивовано відповів Дейн. — Якщо я передумаю, то це станеться тому і тільки тому, що я щиро помилився у своєму покликанні. І тоді я спитаюся дозволу піти. Я не буду любити Його ані краплини менше, але я знатиму, що це не той спосіб, у який Він хоче, щоб я Йому служив.

— Але коли ти даси остаточні обітниці й тебе висвятять, то чи розумієш ти, що тоді вороття не буде, не існує звільнення від обітниці, ніякого відпущення взагалі?