Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
стрижені кущі жовтої акації не в одному місці казали про те саме ймення ...
Річ зрозуміла, що не тільки природа, а й усе інше в
місті казало про того, що йому всі міста й села на одній шостій земного простору тепер належали. Його портрети, уже справжні, мільйонами надруковані, були цього "устояного" літнього часу, коли ні дощ не підмочить, ні паморозь на вітрині не закриє, скрізь і всюди - на чолах будинків, у вітринах крамниць, в установах над столами "завів", у школах на місці колишніх царських портретів і навіть у спальнях завбачливих "хатніх господинь" (на випадок трусу, щоб бачили, що родина радянська), ймення цього великого "проводиря народів" славили й громоподібні гучномовці, поставлені на вулицях та майданах ... Славили, гукали, хрипли, шваркотіли ('бо соціялістична техніка була ще не зовсім на висоті).
Таке звеличування, ба й убожнювання проводиря, правда, суперечило марксистській теорії про ро-лю особи в історії, - але... хіба не люди творять і змінюють історії? Що заважало особі, що заволоділа історією однієї шостої земного суходолу, хоч трохи змінити суперечну щодо ЇЇ становища теорію, хай би то була й марксистська непорушна істина? Цезар, Наполеон - то справді були тільки тріски на хвилях народних рухів, - але хіба їх можна рівняти до народного проводиря товариша Сталіна, ім'я якого у всіх на устах? Правда, дехто з так званих "механічних громадян" (як їх назвав Ґоркій) проказували це ймення у своїх виступах на різних зборах з думкою застрахувати*) себе від отих "проробок", трусів, арештів, - але ж то ... механічні громадяни!
*) Забезпечити. 6
Портрети, гучномовці, газети нагадали радянським педагогам першого ж дня, як вони прийшли до своїх шкіл, щоб вони не забували яро "клясову пильність", яро потребу боротися з усякими проявами контрреволюції. А педагогам металюргійного інституту нагадала про це ще й жива із їхньої дійсности новина: у бухгадьтерії на звичному місці головного бух-гальтера не було вже Вишиваного, його вже ніде на світі не було: він був розстріляний. А згубила його колишня жінка, що таки десь була в нього, хоч він і ховався з цим. Довідавшись про місце перебування свого зрадливого чоловіка, жінка виказала на нього владі -- повідомила куди слід про те, що він раніш був у "петлюрівських" повстанцях.
Почувши цю новину, ніхто про подробиці не розпитував, кожне зщулившись, замовкало, ішло геть, щоб хтось чогось не подумав.
З першого ж дня трапилася пригода і Самсонові Ліпшицеві. Поспішав він додому на обід, щоб потім знову повернутись до інституту на засідання (починались бо знову засідання, насувались, як хмара з тютюнового диму). Стояв на трамвайній зупинці, чекаючи трамваю. І от до нього підійшов один знайомий пар-тієць на прізвище Пічкуренко. Знайомі вони були тільки трохи, зрідка бачилися в "Наросвіті", а через те й не змогли просто, як то буває між близькими знайомими, забалакати. Алеж і мовчати ніяк було. Тоді Пічкуренко, що держав у руках центральний орган партії "Правду", шелестячи цим розгорнутим паперовим "простиралом" перед очима, показав Ліпшицеві петитну замітку в "Хроніці" про те, що Рикова знято з посту голови уряду і настановлено комісаром зв'язку.
Сказав:
7
o- Щось там у ЦК*) діється ... тільки ми, низи партійні, нічого не знаємо ...
- А це ж централізований демократизм, - вихопилось якось мимоволі Ліпшицеві з уст, та ще й з властивою йому іронією ... з прискаленим хитро - як це він завжди в таких випадках робив - оком.
Більше вони на цю тему нічого не встигли сказати, бо підійшли трамваї, і вони роз'їхались у різні боки. Про розмову цю Ліпшиць зразу був забув. Приїхав додому, пообідав, навіть пожартував за столом з приводу "галушечок". (Хай ніхто не подумає, що Ліпшиді так примітивно харчувались, навпаки, галушки це були ласощі, приступні тільки "відповідальним шрацівни-кам", бо тільки вони одержували в своїх закритих розподільниках борошно). І тільки тоді, як наївся вже та став збиратись до інституту, відчув раптом якусь прикру осугу на сумлінні. Спочатку навіть не зрозумів, що то - якась прикрість, а що саме, не міг добрати. Аж нескоро, як уже був у трамваї, на пам'яті йому стала ота розмова з Пічкуренком, особливо його власна іронічна заввага.