Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Він тривожився, його навіть мучив страх, хоч він і заспокоював себе. Нарешті він заснув, але його розбудив лихий сон, і далі він уже тільки лежав та прислухався, і йому все вчувався тупіт копит. Удосвіта почувся й справжній тупіт. Анрі, що лежав одягнений, підбіг до дверей і в сірому світлі світанку насилу розібрав листа, писаного, вже не її рукою. Варенн писав сам, він повідомляв, що недуга не піддається зусиллям лікаря й з'їдає хвору. Життя герцогині вже не врятувати, а її врода марніє на очах. «Величносте! Не приїздіть, нащо вам це жахливе видовище!»
Що вона померла — про це в листі не було. В останню мить Варенн вручив гінцеві іншого листа, обережнішого. Врешті-решт він не наважився сам завчасу оголосити Габрієль мертвою, поки вона ще дихає. Він передав фальшиву звістку трьом іншим особам: нехай нони, вірячи в неї, з чистим сумлінним перекажуть її королю. Анрі, похололий від жаху, сідає на коня. Мчить, скільки духу. За чотири милі від Парижа наздоганяє Пюїнеру; той не дуже поспішав. Чому? Анрі не питає. Не наважується допитуватись, а, вилаявши гінця, мчить далі. Ось біля шляху стоїть дім канцлера Бельєвра[86], звідти назустріч королю вибігають маршал д'Орнано і пан де Бассомп'єр. Анрі бачить розгублені обличчя, і серце в нього холоне. А вони, похиливши голови, кажуть:
— Величносте, герцогиня померла…
Анрі скам'янів. Він сидів у сідлі нерухомо, наче статуя, забувши, де він і куди прямує. Побачивши, що король наче прибитий несподіваним жахом, наперед виступив пан де Бельєвр і в німій тиші підтвердив те, що сам мав за правду, навіть змалював жахливий вигляд тієї, котру назвав трупом; а вона ще й досі була жива — ще дихала, ще кликала свого владаря.
В Анрі нарешті пробилися сльози. Він зсів з коня і, відвернувшись, довго плакав. Потім сказав, що хоче побачити герцогиню де Бофор. На те канцлер твердо заперечив: кожен учинок короля в усіх на очах, і люди його обговорюють на всі лади. Й будуть дуже прикро вражені, коли він отак виставлятиме напоказ своє горе. Він ризикує тяжко образити релігійні почуття своїх підданих напередодні великодня. Анрі не спромігся відповісти: він насилу стояв на ногах.
Канцлерова карета рушила попереду; Анрі погодився, щоб його відвезли до найближчого абатства. В безмежній розпуці падає він на ліжко якогось ченця. Розпач і безперервне ридання — так минає для нього цей день, п'ятниця, той день, коли Габрієль іще жива й кличе його серед своїх передсмертних мук. Повільно добрався Анрі до Фонтенбло, зовсім осамітнілий; а вона витримала ще й ніч — так дожидала його. Але разом з надією згасають і її сили. З останнім нападом вона вже не бореться. У суботу на світанку вона вмирає.
У п'ятницю ввечері Варенн відкрив приблизну правду одній-однісінькій людині — він написав панові де Сюллі, бо вважав, що той схвалить його поведінку. Він признавався, що обдурив короля, і виправдовував свою брехню як міг; але насамперед намагався зіпхнути на Цамета ту підозру, що могла впасти на нього самого. Зраділий Роні й не подумав про вину й про кару. Він розбудив дружину, обняв ту пристаркувату жінку й сказав:
— Дівчинко моя, герцогиня вже не встане, тобі не доведеться ходити до її вставання. Мотуз урвався.
Близько цього часу вона справді померла. В ту саму годину папа Климент VIII вийшов зі своєї каплиці: на нього видимо зійшло надприродне прозріння ще задовго до того, як пошта могла дійти до Рима, і він сказав:
— Господь подбав про все.
Це могло означати лиш те, що багато хто, зокрема папа, збулися тяжкого клопоту, коли не стало герцогині де Бофор, і знали заздалегідь, що дехто має про це подбати. Саме через це вони не знали всієї правди про те, що сталося; який зухвалець може сказати, що він знає правду? Так думав лікар, стоячи коло ложа, на якому лежала покійниця.
Він не зміг вчасно покинути її: тільки-но герцогиня випустила останній дух, як до кімнати напхалося повно людей, — незрозуміло, де вони ховалися доти й хто їх сповістив. Цікаві очі, метушня й тиснява, в усіх гострі очі, і всі винагороджені жахливим видовищем, якого шукали. Найвродливіша жінка королівства — ось вона лежить зі скрученою набік і шиєю, очі закочені під лоб, обличчя почорніло. Перші, що її побачили, сказали: «Диявол!»— і так уже й лишилося для всієї юрби, якій не пощастило натішитись цим видовищем.
Лікар опинився в тому стовпищі, його притисли до ліжка, а що юрба жадала гострих відчуттів, то звернула й на нього свій забобонний жах, як він помітив зразу. Він збагнув, що йому загрожує, коли він сю ж мить не зречеться померлої й не скине з себе, як з лікаря, відповідальність за її неприродний кінець. Тому він витягся так, що став на три пальці вищим, і, вдаючи грізного архангела, вигукнув понад головами:
86
Бельєвр Помпон де (1529–1607) — французьким державний діяч, що розпочав свою кар'єру ще при Карлові IX.