Щоденник Лоли

Дана налила мені чаю в кришку від термоса, і я подумала, що трохи гидую відпити. Але взяла і з чемності відпила ковточок. Чай був солодкий і негарячий.

— Я чекала на тебе, — сказала Дана. — Ми так давно не бачилися… Я про тебе майже забула, а тоді, коли ми зустрілися знову, зрозуміла, що дуже… скучила.

Я відпила ще трохи чаю. Такий красивий колір. Я не могла нічого сказати. Що взагалі люди говорять у таких випадках? Коли проходить купа років, ти не спілкуєшся з людиною, а потім раптом хочеш спілкуватися, а поговорити нема про що. Бо ви одна одну зовсім не знаєте.

— У тебе, кхи-кхи, дуже... чемні собаки, — трохи недоречно видавила я, але це було єдине, що спало мені на гадку. Собаки схвально кивнули. Та, що більша, попісяла на свіжий сніг. Я відвернулася — ну бридко ж!!!

— Це не мої собаки, — відказала Дана й потягла ту, що попісяла, далі від стежки. — Я їх вигулюю за гроші. Але вони справді хороші. Їх звуть Кора й Альфред.

— Типу собача няня? Круто, — сказала я, хоч зовсім так не думала. Нічого крутого в тому, щоб прибирати какашки чужих собак, я не бачу. Навіть за гроші. Не для того мама квіточку ростила!

Хоча Дана непогано вдягається! Певне, їй не треба годувати сім’ю з бабусі, двох братів і сестри...

— Слухай, — Дана зупинилася й знову зазирнула мені в очі, — у мене вдома є торт. Хочеш зайти на чай? Звісно, якщо в тебе немає інших планів…

Я думала спершу сказати, що в мене МІЛЬЙОН інших планів. Мільярд! У мене бабуся, якій треба допомогти з ліками; троє малих, яких треба забрати з садочка; домашка, яку я ще не вирішила, чи робитиму сьогодні; Паша, з яким треба поговорити після його занять; блог, який треба вести ре-гу-ляр-но, бо інакше в мене не буде бабла. Але сказала щось абсолютно не те, що хотіла:

— Вибач, але я не їм тортиків, бо вони шкодять фігурі. І чаю теж не п’ю, бо він шкодить зубам.

Це прозвучало дуже грубо. Не знаю, навіщо я це сказала. Вона просто хотіла бути… милою. А потім вона сказала щось геть не миле:

— Пробач, — вона наче вкрутила це слово мені в голову. — Я забула, що ти в нас мо-дель-ка. Мусиш дбати про ідеальну картинку.

— А ти, а ти! Сама хочеш у модельки так, що скоро аж вітром здуватиме! — тут мене занесло. — І взагалі… Строїш із себе подружку… Думаєш, я забула, як ти МЕНЕ ЗРАДИЛА?!!!

Навіщо я це все сказала?! Знову все зіпсувала… Слова самі злетіли з язика, це якийсь капець. Їх неможливо ні стерти, ні відредагувати… Дана, мабуть, образилася. Вона нічого не сказала, але потягла своїх собацюр за повідки й повернула в інший бік. У моїй руці залишилася кришка від термоса, яку я так і не наважилася віддати.