Щоденник Лоли

— М-м-м, можливо. Але це не точно. Я ще про це думаю. Усе-таки я пишу тут дуже особисті речі. Може, вибірково.

— Лола, ти така загадкова.

— Ну так. Жінка має бути загадкова. Усі так кажуть. Я стараюся.

— Як тобі вдається бути такою худою?

— Усе просто: спорт і здорове харчування.

— Звучить, наче реклама.

— Знаєш що! Відвали.

— Грубіянка. З тобою так ніхто не захоче брати інтерв’ю!

— То виріжеш потім. Думай, що казати. Тобі інтерв’ю ніхто не даватиме, от!

— Добре, проїхали. Ще таке питання. Якби твоє життя все-таки екранізували, який саме період ти б хотіла побачити на екрані?

— Дай подумати... Може, від знайомства з Пашею і до того, як ми розійшлися. Ой, ні! Від того, як ми почали зустрічатися, і до того, як у клас приперлася Вероніка. Так, точно.

— Ти справді кохала Пашу?

— Так. Можливо, я й досі його трохи люблю. Як друга, звичайно. Але ж він із Нікою… Що тут поробиш.

— Угу. А лілії і «Пандора» були від Тохи?

— Та ясно що.

— Про що ти найбільше шкодуєш?

— ...

— Ти так довго думаєш… Хочеш наступне запитання?

— Ні, я пригадую. Найбільше я шкодую про те, що сварилася з мамою.

— Якби ти могла щось виправити, що б це було?

— Я б хотіла, щоб тато не йшов від нас.

— Гм… Але ж тоді не було б Вадика, Іллі і Єви…

— Точно, про це я не подумала. Тоді я б хотіла, щоб він повернувся.

— Хто твоя найкраща подруга?

— У мене немає найкращої подруги. Може, хіба що Ната… інколи… Хоча останнім часом мені перед нею дуже соромно. Я була до неї несправедлива...