Пітер Пен
- Автор: Барри Джеймс
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-966-2909-19-7
- Переводчик: Наталья Трохим
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Пітер Пен». Краткое содержание книги:
ISBN 978-966-2909-19-7
Українське видання © Видавництво Старого Лева, 2007
Серія “Дивовижні світи” © Видавництво Старого Лева, 2007
Обкладинка, ілюстрації, оформлення серії © Олена Левська, 2007
Але що ж робити з Венді, коли вона так нездужає?
— Треба занести її вниз, до нас додому, — запропонував Кудрик.
— Так-так, — погодився Ледь-Ледь, — саме так слід поводитися з паннами.
— Ні-ні, — заперечив Пітер. — Не чіпайте її. Це було б не дуже ввічливо з нашого боку.
— Угу, — сказав Ледь-Ледь, — так я і думав.
— Але якщо вона й далі лежатиме тут, — втрутився Дуда, — то й справді може померти.
— Так, вона може померти, — визнав Ледь-Ледь. — Але у нас нема виходу.
— Вихід є! — вигукнув Пітер. — Ми збудуємо маленьку хатинку кругом неї.
Ця ідея всім дуже сподобалась.
— Мерщій, — командував він, — нехай кожен принесе мені найкраще, що тільки знайдеться в нашій хаті. Перерийте весь дім. Раз-два!
За якусь мить усі так поринули в роботу, як кравці в останню ніч перед весіллям. Вони снували туди-сюди — то вниз за постіллю, то вгору по дрова… І якраз коли всі самозречено працювали, хто міг з’явитися? Хто ж, як не Джон і Майкл. Вони спали на ходу, сонні волочилися по землі, зупинялися, прокидалися, ледве ступали крок і засинали знову.
— Джоне, Джоне, — плакав Майкл, — прокидайся! Де Нана, Джоне, де наша мама?
Тоді Джон тер очі й бурмотів:
— Це правда, ми справді літали.
Але можете не сумніватися: вони були досить притомні, щоб упізнати Пітера.
— Здоров, Пітере, — сказали вони.
— Вітаю, — приязно відповів Пітер, хоча й давно встиг їх забути. Він був дуже заклопотаний, особливо зараз, коли обмірював Венді стопами, щоб знати, який завбільшки будиночок їй знадобиться. Звичайно, він хотів ще лишити місце для стола і стільців. Джон і Майкл пильно стежили за ним.
— А Венді що, спить? — спитали вони.
— Спить.
— Джоне, — запропонував Майкл. — Треба її збудити, щоб вона приготувала нам вечерю.
Аж тут кілька хлопчиків прибігли і принесли грубі гілляки, щоб будувати хатинку.
— О, дивись! — крикнув Майкл.
— Кудрику, — промовив Пітер особливим командним голосом, — припильнуй, щоб новенькі теж допомагали на будові.
— Так, так, сер.
— На будові? — вигукнув Джон.
— Ми будуєм хатку для Венді, — пояснив Кудрик.
— Для Венді? — приголомшено пробурмотів Джон. — Але чому? Вона ж звичайна дівчина!
— Тому що ми, — пояснив Кудрик, — її піддані.
— Ви? Піддані Венді?
— Саме так, — ствердив Пітер. — І ви теж. Забирайте їх з собою!
Приголомшених братів запрягли до роботи — рубати і носити дерево.
— Найперше робимо стільці і піч, — наказав Пітер, — а потім довкола них збудуємо дім.
— Так-так, — сказав Ледь-Ледь, — саме так і будується дім; я тепер це потрохи пригадую.
Пітер встигав подумати про все.
— Ледь-Ледю, — гукнув він, — приведи лікаря.
— Так-так, — відповів Ледь-Ледь і почухав потилицю. Він добре знав, що Пітера треба слухатись, і за хвилинку повернувся з поважним виглядом у Джоновому циліндрі на голові.
Пітер підійшов і ввічливо поцікавився:
— Будь ласка, пане, скажіть: ви лікар?
Головна різниця між Пітером і рештою хлопчиків полягала в тому, що вони знали, де правда, а де вигадка, а Пітер частенько цього не розрізняв. Часом це дратувало їх, наприклад, коли вони їли уявний обід. Коли ж хтось руйнував його вигаданий світ, то отримував від Пітера по ребрах.
— Так, хлопчику, — трохи насторожено відповів Ледь-Ледь, в якого інколи тріщали ребра.
— Будь ласка, лікарю, — попросив Пітер, — тут у нас одна панна… лежить… їй дуже зле.
Вона лежала просто у них під ногами, але Ледь-Ледь мав досить такту, щоб не помітити її.
— Так-так-так, — пробурмотів він, — і де ж вона лежить?
— Ось тут, на галявині.
— Я прикладу скельце до її рота, — сказав Ледь-Ледь і вдав, ніби так і робить, а Пітер тим часом чекав. Тривожний момент надійшов, коли пора було подивитися на скельце.
— Ну, як вона? — спитав Пітер.
— Так-так-так, — сказав Ледь-Ледь, — це їй допомогло.
— Яка радість! — вигукнув Пітер.
— Я ще подзвоню сьогодні ввечері, — сказав Ледь-Ледь. — Подайте їй міцного бульйону в горнятку з дзьобиком.
Він повернув капелюха Джонові і глибоко зітхнув — що ж, це був його спосіб уникати проблем. Тим часом ліс повнився цюканням сокир; і майже все необхідне для затишного житла вже лежало в ногах у Венді.