Пітер Пен

“Пітер Пен” — дуже правдива книжка: кожен із нас, дорослих чи дітей, може впізнати себе у її героях. Тут багато знайомих кожному ситуацій — наприклад, коли діти сідають за стіл і їдять уявну вечерю; або коли ховаються від дорослих за шторами і старанно сопуть, ніби уві сні; або коли найсерйозніші речі сприймають як забаву…

Але знов повернімось до початку. Отже, 1904 року “Пітер Пен” з’явився на сцені, а 1906-го, слідом за ним, вийшла друком книжка “Пітер Пен у Кенсінгтонських Садах”. Це теж історія про Пітера Пена — чи то передісторія, бо тут описуються події, що відбувалися з Пітером до того, як він опинився в Небувалії — ще у, так би мовити, донебувальські часи. Вона трохи інакша: в ній менше пригод, зате більше роздумів і споглядання. На такий лад налаштовують самі Кенсінгтонські Сади. Але існують вони насправді чи… так, як Небувалія, — тільки в дитячій уяві? Ні, ні, це справжні королівські сади, розташовані довкола Кенсінгтонського палацу в Лондоні. Вони навіть мають справжню поштову адресу і простягаються на захід від знаменитого Гайдпарку. До речі, там, у Кенсінгтонських Садах, і сьогодні можна зустріти Пітера Пена — на постаменті: пам’ятник було споруджено 1912 року.

Читаючи історії про Пітера Пена, я часто сміялася, інколи плакала — і назавжди полюбила його. І в роботі над перекладом, звіряючи український текст з оригіналом, я звіряла насамперед свої почуття: чи відчувається в моєму перекладі те саме, що в оригіналі? Це для мене було найважливіше. І дуже хотілось би, щоб ви полюбили українського “Пітера Пена” так, як люблю його я.