Вигнанець і навчена відьма

Їхати слід було не інакше як через сільський майдан, де стояла церква. Чечель натягнув віжки, зупинивши коня. Недільна служба в самому розпалі, і напевне Палажка Шимченко була в храмі, адже вона служить при ньому. Пасувало б познайомитися чи бодай побачити збурювачку спокою. Але відклав на потім, бо мав важливішу мету.

Мор худоби, що належала панам Недільським.

Зіпсована липнева погода, затяжні дощі та поганий врожай — прикрі, проте природні явища, на які жодна людина вплинути не може. Пристебнути це до лиходійства навченої відьми за бажання можна. Ось лиш воно виглядатиме притягнутим за вуха. Нема доказів ані за те, що Олеся наслала дощі, ані проти того. Натомість моровиця — справа зовсім інша. Вона має цілком земні причини, і поки що в очах забобонних селян — єдиний прямий наслідок відьомських капостей. Якби в цей час Микита Недільський, наприклад, упав із коня й зламав ногу, це так само приписали б Олесі. Проте з ним нічого не сталося.

Якщо Чечель мислить у правильному напрямку, моровиця могла бути організована ворогами панни Соколовської задля того, щоб довести її шкідливі діяння. Бо інший спосіб довести це — заподіяти щось Микиті. З невідомих поки причин зловмисники вирішили його не чіпати.

А в тому, що зловмисники — не плід його уяви, Платон уже не мав жодного сумніву...

Пан економ виявився огрядним пишновусим дядьком, якого, не знаючи, легко можна було сплутати зі звичайним селянином. Щоправда, поки мовчав. Розмова виказувала високу освіту й навіть місцями кучерявилася. Пояснення тому знайшлося дуже швидко — Левко Недільський одразу ж після знайомства похвалився свіжим примірником «Літературно-наукового вісника»[36].

— Я, дорогий Платоне Яковичу, знаєте-о, трішки бавлюся. Ось, вийшла третя публікація. Взяв собі псевдонім Лев Маньківський.

Розгорнувши на потрібній сторінці, економ тицьнув пальцем у заголовок. Чечель хотів глянути бодай з ввічливості, та Недільський закрив, простягнув, буквально запхав примірник йому в руку.

— Почитайте на дозвіллі. Я чув гарні відгуки, знаєте-о.

— Дякую, при нагоді. — Платон спробував повернути журнал.

— Ні-ні! То вам подарунок. Я маю ще! — заявив гордо, і Чечелю не лишалося нічого, як прийняти й ще раз подякувати.

— Ну, Левку Дмитровичу, коли вже такі справи, нам із вами буде зовсім просто, — мовив він.

— Ви про що? — У голосі економа бринькнула підозріла нотка.

— Освічена людина. Займаєтеся літературною справою. Напевне не вірите в забобони. В усякому разі, навряд звинувачуєте у своїх бідах молоду панну Соколовську.

На лице Недільського лягла тінь смутку.

— Моя біда, Платоне Яковичу, — мій син. Найменший і тепер єдиний.

— Тепер?

— У нас із дружиною було четверо, — зітхнув він. — Донька, потім троє хлопчиків. Не знаю, чим ми прогнівили Бога, тільки всі старші, одне за одним, повмирали від хвороб ще дітьми. Жінка вже й на богомілля де тільки не їздила... Ніби з Микитою обійшлося, ми трусилися над ним, а як зрозуміли — минеться, дитина виросте здоровою, уже й не знали кому дякувати. Церкву ж бачили нашу? — Платон кивнув. — То ми збудували, нову. Справи в економії добре йдуть, тож пожертв на храми не бракує, знаєте-о. А бачте, панькали-панькали хлопця, воно боком і вийшло. Пізні діти, ще такі, як наші... Балувані, знаєте-о, пещені, і нема на те ради. В кого воно таке виросло? Тільки, — тепер у голосі почувся виклик, — Микита попри все мій єдиний син. Може, за розум колись візьметься. Як смажений півень у сраку, вибачте, дзьобне. Так кортить, аби дзьобнув, так кортить...

Чечель слухав, і йому ставало щиро шкода цього немолодого, не раз битого горем чоловіка. Він добре вів свої господарчі справи, шукав себе в творчості й пишався тим. Але син, єдиний, який лишився живим, радості батькам не приносив. Це перекреслювало всі здобутки, починаючи зі знаменитої економії. Та й Олесі недоросль устиг зіпсувати життя.

Ось і не вір у прокляття.

— Де зараз Микита?

— Не знаю, — чесно зізнався Недільський. — До родинної справи не тягнеться. До науки загалом — так само. Вчиться, як сам казав, із поваги до батьківських грошей, хоча де там повага, знаєте-о. — Економ помовчав. — Літо, вакації. Вештається то тут, то в Полтаві. Може загуляти й податися до Києва. Тато для Микити лише гаманець.

— І все одно ви любите сина, — нагадав Платон.

— Візьметься за розум. Ще маю надію. Раптом ця історія з Олесею чогось та й навчить.

— Давайте ближче до неї.

— Не хочу. Неприємно.

— Доведеться, — трохи натиснув Чечель. — Мор вашої худоби прямо з нею пов’язують. Повернулися, звідки почали. Не обійдете, будемо колом ходити, аж поки не кинете світло.

— Ви ж усе вже знаєте. — Чи Платонові здалося, чи економ йому дорікнув знаннями.

— Ніхто не знає всього, — зауважив філософськи. — Ваш погляд цікавить. Ну і з Микитою хотілося б переговорити.

— Про Олесю — не схоче. Він з батьками про неї не балакає. Каже: дівка сама до нього лізла. Пожалів нещасну.

— Так і сказав?

— І я повірив, знаєте-о! — раптом стрепенувся Недільський. — Боже збав, сина не виправдовую, він дуже погано вчинив із дівчиною. Та спробуйте, мосьпане, глянути на все з іншого боку. Дівка молода, квітне, самий сік — і треба ж, природою скривджена. Нікому не потрібна, сидить між болотами, рятує, як може, родовий маєток від занепаду. А Соколівка, шановний Платоне Яковичу... Ви ж звідти, бачили її. Там хазяїна доброго треба, яким покійний Степан, царство небесне, не був. Мед, бджоли, рідкісні рослини! А знаєте, що від того чужого пилку цілі рої в нього вимирали? Бджоли так само труяться, знаєте-о!

— Ми зараз не про ваших сусідів. До них вам, розумію, діла нема.

— Тепер уже є! — Дивакуватий сільський економ поступово зникав, голос і погляд Недільського ставали жорсткішими. — Люди подейкують, біда йде звідти, від кривої Олесі. Ще раз кажу — не схвалюю вчинків свого сина. Не можна гидити там, де живеш. І сваритися з сусідами також не вільно. Тільки чому панна Соколовська пішла не до нас, а на хутір до місцевої відьми?