Непрохані

— Зробіть мені ще послугу, — попросив я (згідно з планом, розробленим у дорозі). — Я цілком упевнений, що ми бронювали для неї номери й раніше. Перевірте, будь ласка, записи за останні місяці.

— Так-так, — вона торкнулася екрана. — Місіс Вейлен таки зупинялася у нас три місяці тому на дві ночі. До того у січні — три ночі. Далі шукати?

Я подякував і вийшов. Дійшов до рогу, де швейцар та його посіпаки — які досі хижо поглядали на машину — мене б не побачили. Я не був певен, що адекватно сприймаю ситуацію — я взагалі схильний зразу тиснути на газ там, де варто просто посидіти й почекати. Проте тепер я знав, що раніше Емі бувала в цьому готелі, й це знання все докорінно змінювало. Не в тому плані, що тепер я знав, що вона й раніше бувала у Сієтлі — цього я був певний і раніше. Тепер було відомо, що вона добре знайома з «Мало» і навряд чи б ні сіло ні впало взяла б і проміняла цей готель на інший в останню мить. Вільні номери у готелі були, я бачив на сайті. Тож помилки з бронюванням теж не могло бути.

Давши швейцарові трохи готівки, я повідомив, що зараз повернуся, і попрямував до готелю «Монако» на Четвертій авеню. Емі той готель би точно сподобався — я не знаю, кому б він не сподобався, — але коротка розмова з персоналом виявила, що й тут вона не зупинялася.

Коротше кажучи, мої готельні пошуки — це глухий кут, час це визнати. Рішення поїхати шукати Емі я прийняв о першій ночі, впевнивши себе, що їй буде приємно отримати назад свій телефон. На північному заході Тихоокеанського узбережжя Штатів сто-двісті кілометрів — не відстань. Та справа, звісно, була в іншому. Емі їздила у справах по шість-сім разів на рік, і ми мали стандартну процедуру на такі випадки. Ми щодня зв’язувалися і розмовляли, хай зовсім недовго. І… власне кажучи, вона просто не вселилася у свій звичний готель. Я мав тільки цей факт, і за білого дня він не здався мені таким уже значущим. Я відчув сором за те, що сюди приперся: внутрішній голос підказував, що я просто хотів утекти подалі від робочого столу.

Повернувшись у «Мало», я сів за столик біля великого вікна і вийняв з пакунку телефон Емі. Точно він — хоча вона змінила тему на екрані. Звичайний мобільник: дивна річ, Емі вчинила спротив корпоративному тиску і не погодилася на крутий «Блекбері», як у всіх. Я натиснув зелену кнопку. У вихідних дзвінках першим ішов мій номер, потім учорашній дзвінок таксиста, далі незнайомі мені номери й імена, і нарешті мій позавчорашній вхідний.

Я відкрив меню контактів і почав шукати номер офісу «Керрі, Крейн і Гарді» — скорочено «КС&Н» — у Сієтлі. Звісно, такого номеру там не було. Вона знала працівників офісу на ім’я, з кожною значущою особою була на «ти» і не потребувала дзвонити на ресепшен.