Гордість і упередження і зомбі
- Автор: Остин Джейн, Грэм-Смит Сет
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 978-966-500-783-8
- Переводчик: Роксоляна Свято
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Гордість і упередження і зомбі». Краткое содержание книги:
Так починається «Гордість і упередження і зомбі», розширена версія улюбленого роману Джейн Остін, до якого тепер увійшли цілковито нові епізоди — сцени безжальних зомбівських безчинств. Іще на початку ми дізнаємося, що тихі села Англії охопила загадкова моровиця, внаслідок якої мертві... почали оживати! Тепер у відважної Елізабет Беннет немає вибору: вона мусить порятувати батьківщину від нечисті. Та вже невдовзі від таких шляхетних намірів її відволікає гордовитий і бундючний містер Дарсі. З його появою на читача чекає розкішна комедія характерів, сповнена майстерних словесних поєдинків між двома закоханими, а також не менш брутальних реальних поєдинків на кривавому полі бою. Чи зуміє Елізабет побороти сатанинське поріддя? І чи зможе подолати соціальні упередження, властиві класові дрібноземельних дворян? Сповнений романтики, сердечних мук, сутичок, канібалізму й тисяч трупів на різних стадіях розпаду, роман «Гордість і упередження і зомбі» перетворює шедевр світової літератури на щось таке, що вам справді захочеться прочитати.
ДЖЕЙН ОСТІН — авторка романів «Розум і почуття», «Менсфілд-Парк», «Емма» та інших шедеврів британської літератури.
СЕТ ҐРЕМ-СМІТ колись прослухав курс із англійської літератури. Нині проживає в Лос-Анджелесі.
— Слово честі, я не сказала нічого такого, чого не наважилася б повторити в будь-якому іншому домі, крім Незерфілду. Власне, в Гартфордширі він нікому не сподобався. Його гордість усіх відштовхує. Сподіваюся, його сусідство не вплине на ваш намір служити в ближньому полку?
— О, ні, поступатися містерові Дарсі я не маю намірів. Якщо він не хоче мене бачити, то хай їде сам. Нас не поєднують дружні стосунки, і мені щоразу боляче його бачити, але я не маю підстав його уникати. Зрештою, ми обидва — воїни, а переховуватися від когось — це нижче воїнської честі. Його батько, міс Беннет, покійний містер Дарсі, був одним із найвидатні-ших винищувачів зомбі, а також моїм найближчим другом у цьому світі. Ще не було випадку, щоб тисячі найніжніших спогадів не охоплювали мене, коли я опинявся поруч із містером Дарсі. Але зі мною він повівся справді негідно. Хоч, здається, я міг би пробачити йому все, якби він бодай не зрадив сподівань свого батька й не зневажив його пам’яті.
Елізабет слухала його, затамувавши подих, відчуваючи, що розмова захоплює її щораз більше. Але делікатність теми не дозволяла їй розпитувати далі.
Містер Вікгем перейшов до загальніших тем — Меритона, тутешніх земель і товариства, якими він був дуже задоволений (за винятком хіба дедалі більшої кількості нечестивих в околиці, що, без сумніву, було наслідком падіння Манчестера).
— Я не готувався до військової служби, але обставини змусили мене до цього — як, вочевидь, і багатьох, хто інакше уявляв своє життя.
Моїм покликанням мала стати церква. Мене готували до церковного служіння, і на цей момент я б уже мав пристойну парафію, якби проти цього не повстав джентльмен, про якого ми щойно розмовляли.
— Справді?
— Так. Покійний містер Дарсі призначив мені одну з парафій у своєму володінні; я мав перейняти її, щойно там звільниться місце. Він був моїм хрещеним батьком і щиро піклувався про мене. Його доброту важко передати словами. Він прагнув забезпечити мене на все життя і вважав, що це йому вдалося. Але, коли він поліг у Другій кентській битві, парафію передали іншій особі.
— Святий Боже! — вигукнула Елізабет. — Як так сталося? Як можна було зневажити батьківську волю? А чому ви не звернулися до закону, щоб захистити себе?
— У заповіті це не було чітко виписано, тож сподіватися на допомогу закону я не міг. Звісно, людина честі не поставила б під сумнів волю покійного, але містер Дарсі таки поставив. Чи просто сприйняв це як умовну рекомендацію і заявив, що я втратив свої права через марнотратство й нерозважність — одне слово, чи то через усі вади, чи через жодну. Але вся річ у тому, що ми з ним надто різні люди, й він мене ненавидить.
— Це ганебно! Він заслужив на те, щоб полягти від меча-тростини Затоїчі!
— Рано чи пізно так і станеться, але поляже він не від моєї руки. Доки я пам’ятаю його батька, то не наважуся викрити Дарсі або ж викликати його на дуель.
Елізабет оцінила його шляхетні почуття, відзначивши про себе, що після цих слів він здався їй ще вродливішим.
— Але, — після короткої паузи продовжила вона, — чим він керувався? Що змусило його вчинити так жорстоко?
— Глибока та стійка неприязнь до мене — неприязнь, яку я не можу пояснити інакше, ніж ревнощами з його боку. Можливо, якби покійний містер Дарсі любив мене менше, його син ставився б до мене краще. Але батькова прихильність викликала його роздратування, здається, ще змалечку. Він не знаходив жодної провини з мого боку, і, дозволю собі припустити, саме це і змусило Дарсі зневажати саме моє існування. А коли його батька не стало, він сприйняв це як нагоду покарати мене за всі роки гаданої несправедливості.
— Я й подумати не могла, що містер Дарсі здатен на такі ганебні вчинки. І хоч він ніколи мені не подобався, я не уявляла, що він спроможний на таку злісну помсту, на таку несправедливість і нелюдяність.
Містер Вікгем поділився з Елізабет однією історією зі своєї юності — історією, що, на його думку, чудово ілюструвала саму суть цієї неприязні. Коли вони обидва були ще семилітніми хлопчаками, старший містер Дарсі серйозно перейнявся їхнім вишколом. Якось під час ранкового вправляння юний Вікгем завдав Дарсі серйозного удару й повалив його на землю. Старший Дарсі закликав Вікгема «докінчити» сина, проштрикнувши йому шию. Коли Вікгем відмовився, той, замість покарати хлопця за непослух, похвалив його за великодушність. А молодий Дарсі, збентежений не так своєю поразкою, як батьковим вибором, напав на Вікгема зі спини і з усієї сили гепнув його дубцем із залізним наконечником, розтрощивши кістки обох ніг. Після того він ще рік не міг ходити без милиць.