Солодка Даруся
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція "Піраміда"
- ISBN: 966-7188-98-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Солодка Даруся». Краткое содержание книги:
Намагання письменниці «поправити всесвітню несправедливість любов'ю» (за Лесею Українкою) чи «здолати людство шляхетністю душі» (за Ніцше) створюють галерею художніх образів і символів, що дуже точно вписуються в споконвічні цінності людського духу, уявлень про мораль та порядність. Глибокий психологізм, складний сюжет за принципом «реверсу» та розкішна мова створюють надзвичайно привабливе прозове полотно.
Наповнена свіжою, природною українською мовою, не просякнута міським смогом (хаос, цинізм, постмодернізм…), ця книжка не примушує захлопнути її від першого прочитаного абзацу. Викликають увагу і співчуття її герої — мовчазні, втомлені підступами долі ґазди, які живуть своїм відокремленим від всього світу життям і не скоряються занепаду, який закономірно приходить до їх тісних осель та задушених непохитними стародавніми звичаями громад. Заглиблюючись у душу селянки, яку всі люди на селі вважають божевільною і кличуть для пристойності «солодкою», читач мимоволі починає поважати нехитру філософію «інакшості»: дивак не гірший за інших, але має терпіти лише образи від своєї незвичайної долі.
Книжка Марії Матіос «Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30–х — 70–х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах.
«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — моральне застереження—забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.
Ніхто чужий дотепер не бачив збоку, як вечеряють Михайло з Матронкою, іще до темряви наглухо заслонивши вікна і замкнувши подвір'їшні ворота, чого не робить ніхто в селі. А не бачив ніхто не через те, що ця молода пара скупа, непривітна чи неохоча до бесіди з іншими. Просто чужі люди поки що не поспішали до них на обійстя: хрестин не було — нікого іще не вродили, нікого не поминали — ніхто в їхній хаті на двох не вмирав, храмувати — не храмували, бо храми не робили. Ото живуть собі, як два гриби—панчуки під буком, — потайки, неначе мохом і глицею вкриті.
А після того, як сільський філософ Танасій Максим'юк сказав перед церквою після їхнього вінчання «Най тепер ці двоє роблять діти, а потому будуть робити роботу», то ніхто й поготів не надокучав молодій парі. Радитися з такими молодими також не було потреби, бо вони самі потребували поради. Зичити нікому нічого не зичили, бо лише складалися на господарку. А що по шлюбі трохи довше, ніж решта, дещо причмелені, то з ким не буває? Особливо, коли парубок бере сторонську, а не свою, сільську, дівку і роззирає її вночі і вдень з усіх боків, як писанку, писану в чужому селі.
«Ба—а–ац… Усе минає. І це минеться», — подув якось у люльку Танасій — і дав остаточну відповідь на мовчазне стискання молодиць плечима, які заздрісними поглядами вели за Михайлом і Матронкою, коли ті приходили на недільну службу: вона — з незмінно опущеною, як від устиду, головою — безшелесно прилаштовувалася в бабинці, він — як жердка, височів межи чоловіками; але очі в них все одно нібито зв'язані якимсь невидимим шнурком; і це так явно впадало у вічі, що в бувалих, а токмо жінок, від заздрості і неминаючого подиву роздувалися ніздрі, немов у корів перед отеленням.
Проте людська заздрість до цих двох не мала злости.
Поки що…
***
…МАТРОНКУ в селі називають Михайловим чудом. Точніше, Михайло сам її так призвав.
Михайло Ілащук з малої дитини — круглий сирота. Тата привалило дарабою, коли дитині було дванадцять років, а за три роки по тому й Михайлова мама пішла у глину через пусті бабинські язики: наговорили сільські жінки, що в бідної вдовиці підночовують шлюбні ґазди, ото й змовилися тихцем дві найбільші черемошнянські ревнивиці, вивели жінку в ліс, знаючи, що шукати її ніхто не буде, прив'язали до бука — та так і лишили на ніч охолодити свою хіть. Знайшли вдову через день, обгризену до кісток вовками, та ніхто за те не поніс кари, бо ніхто того викрадення не видів, проте знати знало все село; але село свідчити не ходило, правди добиватися було нікому, справу жандармерія закрила — то так і пішов малолітній Михайло служити по людях, годувати ґаздівські воші, та вчитися всяким ручним роботам, та заробляти собі на прожиток. Парубкував довго, поки на таку—сяку господарку не склався і ось, на жменьку сторонської, такої, як сам, круглої сироти та ще й на маленьке весілля спромігся.
Може, тому, що сирота, як палець, а може, таку натуру йому Господь Бог дав, але до женячки Михайло був дуже ґречним і порядним парубком: дівок не зводив, молодицям спідниці догори не підфітькував, у вдовиних перинах не валявся. Був дуже вдатний до роботи і малоговіркий. На людях язик йому розв'язався лише раз — у весільній «гуцулці», коли свої і прийшлі з молодою гості шумно заповнили підлогу, а музика грала так, що у скрипаля урвалася струна на скрипці.
П'яний від радості, Михайло легким рухом висадив на долоню дрібненьку — ростом йому хіба що до пупа — молоду з незвичним для їхнього села іменем Матронка, підняв над кучерявою головою — і крутив її над собою, як дзигу, аж заверещала, перелякавшись, старша дружка, заломлюючи худі дівочі руки.
- Гості! Дорогі мої набУтливі гості, дивіться на Михайлове чудо, любуйтеся Михайловим чудом, набувайтеся коло Михайлового чуда! На Михайлове чудо дивіться! — на одній руці крутив її над головами гостей, немовби веселу різнокольорову квітку.
Голос молодого зривався, намагаючись перебивати музик, так що було незрозуміло, чи він направду п'яний, чи трохи дурний.
Бо й таке в цьому селі траплялося, що один молодий стратив розум на самому своєму весіллі. Через що старі люди казали: тому винне довге воздержаніє плоті, мовляв, не треба було чекати весілля, а піти до тої, що сама просить і дає, — і не мав би чесний хлоп і його фамілія горя і по сьогодні…
А Матронка, зі страху чи з радості заплющивши очі, обхопила шию свого молодого обома тонкими руками, немов дитина тата, і в несамовитому темпі «гуцулки» обвивалися її кольорові стрічки круг Михайла, як зашморг, — аж страшно було, щоб не задушила.