Солодка Даруся
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція "Піраміда"
- ISBN: 966-7188-98-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Солодка Даруся». Краткое содержание книги:
Намагання письменниці «поправити всесвітню несправедливість любов'ю» (за Лесею Українкою) чи «здолати людство шляхетністю душі» (за Ніцше) створюють галерею художніх образів і символів, що дуже точно вписуються в споконвічні цінності людського духу, уявлень про мораль та порядність. Глибокий психологізм, складний сюжет за принципом «реверсу» та розкішна мова створюють надзвичайно привабливе прозове полотно.
Наповнена свіжою, природною українською мовою, не просякнута міським смогом (хаос, цинізм, постмодернізм…), ця книжка не примушує захлопнути її від першого прочитаного абзацу. Викликають увагу і співчуття її герої — мовчазні, втомлені підступами долі ґазди, які живуть своїм відокремленим від всього світу життям і не скоряються занепаду, який закономірно приходить до їх тісних осель та задушених непохитними стародавніми звичаями громад. Заглиблюючись у душу селянки, яку всі люди на селі вважають божевільною і кличуть для пристойності «солодкою», читач мимоволі починає поважати нехитру філософію «інакшості»: дивак не гірший за інших, але має терпіти лише образи від своєї незвичайної долі.
Книжка Марії Матіос «Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30–х — 70–х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах.
«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — моральне застереження—забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.
Навіть у сатанинські плани вносять корекцію прості люди, що вірять у Бога, говіють і постять, вчать дітей послуху і отченашу, поминають мертвих і дбають про майбутнє своїх дітей.
Ні—ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти…
…І якогось то дня викликали Івана Цвичка в сільраду.
Набундючений голова вивалювався із—за столу, як із низького чавуна завелика кулеша.
Дільничний міліціонер Степан раз по раз припліскував рукою кобуру на штанах, нібито щоразу пересвідчувався, чи зброя на місці.
А під стіною, низько схиливши голову над паперами, сиділа секретарка сільради Дуся, безперестанно шморгаючи застудженим серед літа носом.
Голова постукав пальцями по столі, підкрутив вус так, ніби хотів з нього скрутити цигарку, і дивлячись попри Цвичка, запитав:
- Так що там у вас, Іване, відбувається ночами?
Іван стояв коло самих дверей і м'яв капелюх. Сказати, що він був переляканий, не скажеш. Але й сказати, що був спокійний — іще твердіше не скажеш. Очевидно, він думав, але думав повільно.
Довге Іванове думання — воно й не дивне для тих, хто його збирався зараз протоколювати: Цвичок у сільраді числився серед дурнуватих, бо окрім того, що пристав до дурної Дарусі, він ще й дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку — дітей, завжди говорить голосно — на другий кут села чути, а як скаже — витримати плювок в очі легше, ніж таке чути… Та Боже мій! Він мав так багато ознак придуркуватого, що можна було б і не церемонитися з ним. Але ж радянська влада справедлива: для неї всі рівні. І перед законом всі рівні. Це поміж людьми Цвичок дурний, а довідки із психушки у нього нема. Так що закон застосовний до нього, як і до будь—кого іншого. Отак!
…Іван не знав системи Станіславського, але мовчав довго. Довше, ніж мовчать в останній сцені «Ревізора». Тоді сів навпроти голови, перехилився через стіл — і тихо, не схоже на себе, дуже тихо, заторохтів прирослим язиком:
- Скажіть мені, пане голово, нащо я вам здався у вашій сільраді? Ви думаєте, що я не сповна розуму, а я лиш не сповна щастя. Але я ні на чиїй шиї не сиджу… нікого не пограбував, вікон не побив, у селі не надебоширив, дівку ані одну не звів. Мені скоро п'ятдесятка. У армію мене брати не будете… так що не було чого мене в сільраду кликати. А що своєї хати не маю, то нащо ви такі розумні і ваша влада така розумна забрали мамину хату, коли вона вмерла від побоїв на МГБ, а мене по людях пустили?
- Це не до діла, Іване! — перебив його Степан. — І ми твою маму не били, а хату не забирали.
- Такі, як ви забирали… А людину можна бити не лиш буками! І все це до діла. То чого ви мене сюда викликали?! Видко, у вас більше нема в селі роботи, як чіплятися до каліки. Так що кажіть скоренько, що хочете з мене, бо в мене Господарка стоїть без рук. Вам фірами—підводами усього до хати возять з ферми, а я своїм мозолем заробляю, аби прогодуватися самому і сироту Дарусю прогодувати.
Зварений для борщу буряк має менш багровий колір, ніж у цю мить мало лице голови сільради:
- Що ти тут, дурню, язик розпускаєш? Зараз тебе на п'ятнадцять суток на міліцію заберемо — то там порозказуєш…
- Що вже порозказую — то порозказую… І за тебе, Штефане, порозказую, як ти п'яний за чужими молодицями з револьвером гонишся… і як твоя жінка самогонку варить з колгоспного цукру… можеш не сумліватися… Іван усе розкаже… — Іван скочив з крісла, різко пустивши його під самі двері. — Що вам, бугаї, від нас двох треба? Кажіть, бо я дурний — можу цим кріслом у голову запустити!
Голова з дільничним почухали потилиці, відпровадили секретарку і стали перед Іваном, як на останній рубіж перед наступом. Вони говорили по черзі, сподіваючись, очевидно, на ефективність психологічної атаки:
- Питаємо тебе ще раз: що у вас там відбувається у хаті ночами, що люди нарікають і вимагають розглянути вашу поведінку на сесії сільради?
- Хата при дорозі — люди не глухі.
- Усе, що сталося недоброго в селі, пов'язане з тобою, Іване.
- Поки тебе не було — Даруся була нормальна. Закопувалася собі в землю…
- Груші обв'язувала…
- Із псами ходила по селі…
- А тепер на цвинтар перестала ходити… Тата не провідує.
- Слухає твою дримбу і псів у хату ночами збирає.
- …Ішов би ти, Іване, з нашого села.
А далі Іван пирскав слиною в обличчя обох, але вони чомусь і не втиралися:
- Знаєте що? Я, як захочу, то і вмру у вашому селі, і мусите будете мене тут ховати. І не ваше псяче діло, що робиться в чиїй хаті ночами. Робиться, що треба. Дайте людині сопокійно жити а хоч би у своїх стінах!