Кінець Великого Юліуса
- Автор: Сытина Татьяна Григорьевна
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Федосенко
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Кінець Великого Юліуса». Краткое содержание книги:
— От бачите! — ахнув Смирнов. — А ви ж могли мені цього не сказати! І я б пішов. Енергетик?
— Так…
— Везе мені! — похитав головою Смирнов. — Ну, спасибі вам, порадували! Олександре Петровичу, ви вибачте, я поїду! Навіть у шахи сьогодні не гратимемо, часу немає. Цими днями якось виберусь, тоді…
Смирнов підвівся. Пономарьов провів його до машини, принишклий, стривожений.
— Сволота! — сказав він, прощаючись з полковником. — Ах, яка сволота! Значить, лізуть до тебе крізь щілини, мов ті клопи… — І раптом знову пожовтів і вчепився в рукав Смирнова, який уже сидів у машині. — Слухайте, Гарасиме Миколайовичу! У нас же саме в розпалі оформлення роботи! Сконцентровано все! Коротковці частину своєї лабораторії до нас перетягнули!
— Все це ми врахуємо! — заспокійливо сказав Смирнов. — Засмучуватись поки що немає причини.
Вислухавши відповідь Смирнова про поїздку до Пономарьова, генерал довго мовчав.
— Тепер зрозуміло, чого до нас завітав такий старий вовк! Якщо мікробіолог-вірусник Пономарьов і фізик Коротков добились успіху, значить у смерті відрубана права рука.
Ось як це буває.
Півроку тому студент фізик Вася Рубцов відвідав з товаришами в Політехнічному музеї лекцію про мирне використання атомної енергії.
Усе складалося надзвичайно добре. «Комсомольская правда» надрукувала першу велику статтю Васі про роботу молодих учених і замовила нову. Заліки він складав легко. В кишені вперше в житті хрустіла пачка грошей, і він міг витрачати їх на свій розсуд. І, нарешті, на довершення щастя, в музей прийшла з подругами студентка консерваторії, піаністка, яка грала в університетському клубі на концерті і викликала в серці Васі Рубцова приємний неспокій.
Під час перерви Вася підійшов до неї, познайомив з товаришами, і фізики та музикантки почали разом оглядати виставку.
Якось само собою вийшло, що Вася пояснював експонати. Він робив це жартівливо, сипав дотепами і сміявся, але час від часу розповідав піаністці справді цікаві речі. Слухаючи про перспективи автоматизації промисловості, піаністка зосереджено кліпала загнутими війками, дивувалась і думала про те, що Вася не такий уже довгоносий, як здавалося на початку знайомства, що прямий, світлий чуб можна підстригти, і тоді йому не доведеться щохвилини по-конячому махати головою, і що кінець кінцем Пирогов і Менделєєв теж були не такими вже й красивими.
— Атомна енергія! — шанобливо сказала піаністка. — Це, мабуть, надзвичайно цікаво!
— Ще б пак! — з гордістю підтвердив Вася. — Ви знаєте, Леночко, у нас на курсі один спеціальний предмет читає професор Коротков. Ото талант! Так слухайте, він зараз працює разом з біологом Пономарьовим. Мені один хлопець розповідав, вони одержали разючі результати! Історичне відкриття! Загалом, Леночко, пояснити це важко, але суть полягає в тому, що, виявляється, на вірусну флору можна впливати енергією і викликати її розпад!
— Мабуть, це дуже цікаво! — ввічливо посміхнулася Леночка.
— Це не просто цікаво! Це найбільше відкриття сучасності! Можете мені повірити. Слухайте, а якого кольору у вас очі? Я ніяк не можу розібрати! Вони то сині, то чорні… Просто неможливо так існувати…
Лена засміялась і дозволила Васі взяти себе під руку.
І ніхто з них не помітив, що поблизу, неуважно, з нудьгою розглядаючи стенди, йшов маленький сутулий і незграбний чоловік у темносірому костюмі і погано вичищених черевиках.
Так він ходив, замішавшись у групу студентів, до кінця перерви. Потім уважно слухав лекцію, а коли вона закінчилась, довго топтався у вестибюлі та біля під'їзду і пішов одним із останніх.
Він попрямував додому пішки. Не кваплячись ішов по тротуару, попихкуючи сигареткою «Дукат» і нічим не вирізняючись серед прохожих.
В одному з арбатських провулків, проходячи повз особняк, він звично кивнув міліціонерові, який чергував біля воріт особняка, звернув до під'їзду і відімкнув двері своїм ключем.
Через півгодини, перемінивши потертий костюм і черевики, куплені в комісійному магазині, на просторий м'який твід і замшові туфлі, він входив у квартиру свого начальника містера Робертса, який поєднував дипломатичну діяльність з розвідувальною.
У вітальні дружина начальника, дуже худа дама з довгим обличчям і випуклими страдальницькими очима, малювала з натури. «Натура» — молоденька і товста машиністка — робила неймовірні зусилля, щоб не заснути.