Кінець Великого Юліуса

Кабінет Пономарьова не нагадував звичайних ділових кабінетів. Там майже не було меблів — тільки письмовий стіл і кілька твердих стільців. Стіни, підлога, металеві шторки, згорнуті в рулон під вікнами — усе було покрито товстим шаром білого матового лаку, і в кімнаті стояв різкий запах якихось невідомих Смирнову антисептичних речовин.

— Правила наші знаєте: курити не можна, нічим не угощаємо! — засміявся Пономарьов. — Погані господарі. А найкраще, ходімо в сад!

— Та ні, якщо дозволите, тут поговоримо! — наполіг Смирнов. — У вас на території хоч і перевірені люди, а все ж побережемося!

Пономарьов швидко долонею провів по чисто вибритій голові, боком сів на стілець, підібгавши під себе праву ногу, і почав зосереджено крутити в пальцях олівець. Очі його за товстими стеклами окулярів поблискували недоброзичливо і скептично. І одразу ж в душі у Смирнова ворухнулося те слабке почуття роздратування, яке завжди викликав у нього Пономарьов.

— Усе мудруєте! — незадоволено промовив Пономарьов, не підводячи голови. — Хороший ви чоловік, Герасиме Миколайовичу, а простих речей не розумієте. Навіщо я вам потрібен? Поговорили б з Ніною Федорівною! Наукової ерудиції у неї на вас вистачить, а я б ділом займався. Вам шофер наш не сподобався, чи в анкеті у когось параграф не так прокреслений… А мені сюди тільки через захисні камери йти сорок п'ять хвилин! І назад знову сорок п'ять хвилин! От уже й півтори години. Та з вами годин дві, а то й більше треба розмовляти з приводу параграфів… А там, дивись, іще хтось приїхав, а там і ніч настала…

— Я, Олександре Петровичу, як ви мали змогу помітити, завжди зустрічаюсь з вами в серйозних справах! — ображено зауважив Смирнов, відчуваючи те нестерпне бажання закурити, яке завжди приходить там, де курити не можна.

— А до мене всі у справах їздять! — бурчав Пономарьов, розглядаючи носок своєї елегантної світлої шкіряної сандалі. — Працювати ніколи. Я ось проситиму уряд, щоб мене запечатали до бісового батька в лабораторії, тоді, може, зітхну.

— Олександре Петровичу, я теж не таз із варенням залишив, щоб приїхати до вас! — сердито перервав бурчання Смирнов. — Давайте, якщо вже ми обидва одірвались від діла, не витрачати часу на суперечки. Я до вас ось у якому питанні прибув. Чи не сходить у вас із стапелів якась нова дуже важлива робота?

— А що? — насторожився Пономарьов. — Навіщо це вам?

— Олександре Петровичу, я, як ви знаєте, не журналіст, статей не пишу! — стримуючи роздратування, сказав Смирнов. — Закон про охорону державної таємниці теж знаю. То чи розв'язана у вас за останні місяці якась дуже важлива проблема?

— А що, у тебе є сигнали? — стривожився Пономарьов. Він завовтузився на стільці, окуляри його заблищали, кидаючи на стіни гострі бліки.

— Олександре Петровичу, слово честі, ви розмовляєте, неначе жінка! Я запитання, ви — двоє замість відповіді! Так не можна! У нас же була з вами домовленість у високих органах з приводу розумної відвертості, коли це треба! Я ж у вашу кухню не полізу. Мене зовсім інша сторона цікавить.