В забутій країні
- Автор: Санкритьяян Рахул
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав УРСР
- Переводчик: Л. Ященко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «В забутій країні». Краткое содержание книги:
У цій книзі індійський професор-єгиптолог розповідає про свою подорож до забутої країни”, розташованої десь у верхів’ях Нілу, — спадкоємиці староєгипетської культури.
Коли ви читатимете цей роман, у вас неодмінно виникне запитання: що в ньому правда, а що вигадка? Звичайно, країни, про яку тут розповідається, насправді не було і не може бути: Африку досить добре вивчено, і в ній не могла загубитися” ще не відома нам країна. Проте роман цікавий тим, що в ньому автор відтворює картину з історії Стародавнього Єгипту. Автор має на меті пробудити в юному читачеві допитливість, прагнення до наукових відкриттів і любов до мандрів.
Коли спека трохи зменшилась, наш загін вирушив у дорогу. Ми йшли низкою: попереду — Дхірендра, далі Дхандас, за ним — я, а останній — Чан. Я старався, як тільки міг, щоб не відставати од товаришів. Дхірендра, стежачи за слідами, ступав широким кроком і кілька разів навіть починав наспівувати якусь пісню. А мені було не до співів — навіть слухати було важко. Часом я вже думав, що от-от упаду на гарячий пісок, і мене обіймав страх.
Але я поклав собі не виявляти ляку: головне в нашому становищі — воля до перемоги.
Об одинадцятій годині ночі ми дійшли до чергового бурдюка. Я сподівався відпочити, коли раптом був приголомшений наказом Дхірендри йти далі не зупиняючись.
Тепер ми несли вже не три бурдюки, що були з самого початку, а чотири. Капітан Дхірендра взявся сам нести четвертий. Хоч я дуже стомився і почувався погано, але не міг погодитись, щоб Дхірендра ніс ще один бурдюк: адже всі, крім мене, вже мали по одному.
Та я не зважив своєї сили. Хоча ніч була не дуже гаряча, я, пройшовши яких півгодини, почав заточуватися, мов п’яний. Зірки в небі застрибали, високу постать Дхірендри запнула імла…
Я вже ладен був у знемозі впасти на землю, побажати товаришам щасливої дороги і просити їх покинути мене тут, якщо мені судилося загинути в цій пустелі, коли раптом відчув, що хтось зняв з мого плеча бурдюк.
— Пробачте, професоре, — почув я голос Чана, — ви дуже стомились, і цю воду понесу я. Викиньте з голови всякі страхіття, думайте тільки про те, що рано чи пізно ми досягнемо своєї мети, і сміливо йдіть уперед. Головне зараз — витримка, і ми все подолаємо.
Мені несила було заперечувати, і я дозволив узяти мій вантаж. Ми обидва розуміли, що цим вчинком він рятує мене від смерті.
Сонце зійшло, а ми ще не відпочивали. Тепер Дхірендра вів нас тільки по своїх слідах. Нам пощастило — погода весь час стояла безвітряна. Коли б повіяв хоч легенький вітерець, він би зразу замів сліди на піску, і ми могли б заблудити.
Нарешті ми дійшли до четвертого-останнього закопаного в пустелі бурдюка. Сонце висіло в небі і нещадно палило. З дозволу Дхірендри ми, мов голодні вовки на здобич, накинулись на бурдюк, поспішаючи вгамувати згагу.
Цей день був такий самий, як і попередній. Комашня, спрага, болісне безсоння і жахливе сонце, яке доводило нас до нестями… Затуливши від сонця очі, я довго дивився на південний захід, намагаючись побачити в далині обриси гори. Даремно! Попереду не було нічого, крім одноманітної піщаної рівнини, і я з надією і страхом подумав про завтрашній день. Якщо ми й після наступного переходу не побачимо гори, то це буде для нас смерть.
Коли вірити карті, ми пройшли вже половину дороги. Однак Шівнатх Джаухрі міг накреслити карту пустелі не зовсім точно в масштабі, як і декотрі інші свої карти. Тоді нас чекає неминуча смерть. Високо над нами кружляв у повітрі яструб — єдина ознака життя в цих місцях. Незмінний супутник смерті наперед смакував бенкет.
Дхірендра передбачливо дозволив нам поспати кілька годин після заходу сонця. Вдень ми ніяк не могли заснути через спеку, і якби капітан не дав нам перепочити перед новим переходом, то я не пройшов би й півгодини. Сон підкріпив нас, ми випили решту води з бурдюка і о першій годин ночі рушили далі.
Я дозволив Чанові забрати в мене весь вантаж: я так почував себе, що було б нерозумно опиратись. У нас залишалось чотири бурдюки з водою, а ми навіть не знали, скільки нам ще треба пройти. Все це скидалось на якусь одчайдушну гру, тільки тут ми важили своїм власним життям. Та коли я дивився на Дхірендру, то бачив у його очах задоволення — мабуть, такі випробування йому до смаку. Він належав до тих людей, котрі все життя бавляться із смертю й небезпекою, як штукар з кинджалом та шаблею.
Рано-вранці Дхірендра дозволив зупинитися на відпочинок. Трохи вгамувавши спрагу, ми полягали на пісок, міцно заснули й спали кілька годин. А потім почалася така спека, що про відпочинок годі було й думати.
Увечері ми рушили далі і пройшли за ніч кілометрів десять-п’ятнадцять. О третій годині ночі ми зупинилися, щоб хоч трохи поспати й відпочити, поки сонце підіб’ється вгору. Того ранку ми випили воду з бурдюка, що його Чан забрав у мене. Чанові було нелегко, я бачив це. Він за ці дні дуже схуд, в очах зник веселий вогник, а самі очі позападали.
За дальші три дні не сталося нічого нового. Як і раніше, ми йшли всю ніч і частину ранку. Води Дхірендра давав нам зовсім мало, і від невгамовної спраги в мене весь час ніби щось кололо в роті.
Що далі заходили ми в глиб пустелі, то дужче палило сонце. Спершу ми випили воду з Чанового бурдюка, потім — з Дхандасового, і на шостий день у нас залишився тільки один — той, що його ніс Дхірендра. Порожні бурдюки ми кидали на пісок, і вони лежали там, мов віхи пройденого шляху.