Аргонавти Всесвіту [Малюнки Г. Малакова]

— І що ж?

— І виявилося, що секретар — бюрократ. Мене можна було взяти. І я остаточно вирішила, що полечу з вами на Венеру і назад.

— Ні, ви чуєте? — сплеснув руками Риндін. — Навіть і назад! Ну, далі?

— І в мене не було іншого засобу, крім того, щоб потай пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте.

— Ще б пак! — підтвердив Риндін. — Лишається тільки дивуватися, як можна було це зробити при такій охороні.

Галина посміхнулась — задерикувато й весело:

— Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо — дівчині. Треба дуже захотіти. Мені допоміг мій комбінезон механіка. От я і пробралась. Залізла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли корабель летить.

Риндін багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справді було своєрідне: адже дійсно, ні в космічний простір дівчину не викинеш, ні на Землю звідси не повернеш.

Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках ґудзик від комбінезона, який вона одержала від Ван Луна. Підвівши голову, вона помітила погляд Риндіна і цілком спокійно пояснила:

— Це коли я лізла в скафандр, так, правда, дуже поспішала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом і відірвала ґудзик. Він відскочив і покотився. А мені вже ніколи було вилазити за ним. Ну, нічого, я пришию.

Дівчина розмовляла так невимушено, наче й справді вона не вчинила нічого особливого. Ну, їхала, скажімо, в тролейбусі зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, і все тут. Можна їхати далі, діло закінчено, слід подумати і про те, щоб пришити ґудзик, який відірвався під час посадки, добро — він знайшовся. Саме так подумав Сокіл. Він скоса поглянув на дівчину:

— Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумієте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливість, всю безглуздість вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицією…

— І зовсім не так! — палко вигукнула вона. — Ви, звичайно, заперечували. А пам’ятаєте, як ви сказали, що самі особисто були б раді, коли б я полетіла з вами? Пам’ятаєте? Ні, скажіть, ви пам’ятаєте?

Сокіл безпорадно розвів руками. Ніяково відповів:

— Проте я говорив все це зовсім в іншому плані… так сказати, в особистому.

— А особисте завжди невіддільне від загального і навпаки, — тріумфуюче заявила Галя. — І я тоді ж таки зрозуміла, що коли б не офіціальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися… може статися, навіть скоріше від інших, — додала вона, потупивши очі і ледве помітно всміхаючись.

— Прямо дивно! — тепер уже цілком щиро обурився Ван Лун. — Ви вважаєте, все діло в офіціальній забороні? Отак: заборонено, і все? А дозволю собі спитати, — продукти? Ваша, пробачте, вага? І де користь від вас, вибачте, в чому?

— Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун, — простодушно відповіла дівчина. — Їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спеціально тренувалася, і не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього п’ятдесят шість кіло. І за час подорожі я навіть ще більше схудну, от побачите. І до подорожі я підготувалася. Можу, Миколо Петровичу, допомагати вам в роботі з приладами. Спеціально навчалася в обсерваторії.