Твори в п'яти томах. Том II

Просто над ними на скелі було викарбувано коня. Невеличкий малюнок було зроблено на диво майстерно. Кінь стояв, присівши трохи на задні ноги. Він був готовий до стрибка — так принаймні здавалося глядачам.

— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них йдеться в тексті Пройіса. І таких коней ми повинні знайти ще два. Далі, далі, вперед!..

…Другого коня вони побачили на наступному повороті. Артем, перевіривши за планом, відзначив: правильний шлях повертав праворуч. І тому юнак зробив незаперечний висновок:

— Зображення коня означає, що наступний поворот повинен бути праворуч. А зображення голови, навпаки, — ліворуч. От дивіться, і стріли під малюнками показують саме так!

І хоча Ліда за звичкою висловила свої сумніви щодо поспішних висновків Артема, проте незабаром переконалася, що висновок Артема і цього разу був правильний. Бо, надибавши цього разу третє зображення людської голови, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв од задоволення. Він доводив усім, що може бути не тільки виконавцем розпоряджень, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!

Найменше радів поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кількасот метрів, — а він і досі не бачив нічого, що мало б пряме відношення до археології. Крім цих зображень, певна річ. Але зображення, бодай і дуже цінні, були вже відомі науці, майже звичайні. Крім того, досі вони ще нікуди не привели, ті зображення… Археолог розумів, що поки ще рано, надто рано робити будь-які висновки, але не міг стриматися, щоб не пробурмотіти:

— Тільки уявити собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не ступала нога людини. Тож повинні ми що-небудь знайти!..

Іван Семенович був засмучений тим, що не помічав рудних жил у стінах печери. Проте він намагався не псувати бадьорого настрою. “Побачимо, що буде далі, — казав він собі. — Поки що ми весь час опускаємося під землю. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на сто п’ятдесят…” — зауважив Іван Семенович і зробив нову помітку в своїй записній книжці.

Зображення третього коня і четвертої голови були зовсім поряд. Кінь вказував, що треба повернути праворуч, а голова скіфа — ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Група мандрівників спустилася під землю на глибину метрів двісті.

— Куди ж текла вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда, яка весь час щось ніби обмірковувала. — Якщо вниз, то ми, можливо, опинимося зрештою на березі якогось підземного озера. Чи ж не так, Іване Семеновичу?

Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, долівку підземного ходу. Артем зацікавлено ждав відповіді. А й справді, якщо підземне озеро — це було б зовсім непогано!

— Нічого не можна сказати певного, Лідо, — відповів, нарешті, Іван Семенович. — Спочатку, кажучи правду, і я подумав, що ця підземна річка текла вниз. А потім відмовився від такої думки.

— Чому?

— Невже не розумієте? Ай-яй, а ще майбутній геолог, який мусить чітко занотовувати всі вказівки залягання порід і земних шарів! Та не червонійте, Лідо, адже я сказав, що й сам спочатку так подумав. Давайте розберемося. Якщо вода текла вниз, то звідки вона витікала? Адже вхід до печери — на схилі бугра, і до підніжжя його ще далеко… Можна припустити тільки одне, що вода спочатку текла вниз схилом, а тоді потрапляла в печеру. Але вона не могла вимити такий великий хід у скелястому грунті!