![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
Він стрибає донизу, не випускаючи мене з рук. Сам стрибає!
Мій рот вільний. Я можу дихати й горлати. Ні, не можу — вітер забиває подих…
А потім небачена сила вириває мене з рук незнайомця. Майже вириває, бо він чіпляється за мене, як матір за немовля. Ми вже не падаємо. Нас плавно тягне вбік — і вгору.
Ми летимо?
Я розплющую очі. Нічого не бачу. Очі так звикли до світла, що у темряві сліпі. Але ми точно піднімаємося вгору. Я чую над головою лопотіння тканини… чи це лопотіння крил?! Що зі мною сталося, хто мене тримає, куди несе?
— Обережно, — чую за спиною. — Я складаюся.
Клац!
Лопотіння крил уривається. Політ знову переходить у падіння. Я кричу, викидаючи вперед руки…
І недаремно. Бо піді мною раптом виявляється тверда підлога, а викрадач усією масою валиться на мене зверху.
Я бачу їхні обличчя тільки коли небо нарешті світлішає. Двох я знаю: це жилавий Алекс та його старший товариш, якого звуть Маврикій-Стах («Можеш називати мене просто Мавром», — каже він приязно). Третього я бачу вперше. Його звуть Ліфтером. Як мені, сміючись, пояснюють, він — головний в Оверґраунді.
Коли розвиднюється, вони піднімають мене в гніздо. Це на двохсотому поверсі, проте сходами здиратись не доводиться. Алекс застібає на мені збрую — складне переплетіння ремінців на поясі. На стегнах, на плечах.
— Не тисне?
— Трохи тисне…
— Звикнеш.
Вони примушують мене стати на край підвіконня (вікно вибите, звичайно, внизу навіть міста не видно — хмари). До спеціального карабіна прикріплюють трос. Другий кінець цього троса, пропущеного крізь систему блоків, виявляється, прикріплюють до противаги в ліфтовій шахті.
— Ти тільки не бійся, гаразд?
— А чого мені боятися?
Я не знаю, як з ними поводитися. Вони мене мало не вбили. Вони мене вихопили з-під носа в енергетичної поліції і, нічого не пояснюючи, знову притягли до себе у вежу. До речі, як? Невже на крилах? І вдають, ніби нічогісінько не сталося!
— Ногами перебирай, відштовхуйся від стіни. Гляди, щоб вітром не занесло. Вітер у цьому ділі — головна небезпека… То як, готова? Ліфтере! На рахунок три відпускай!
Раз. Два. Три. Ривок.
Трос тягне мене вгору так швидко, що миготять поверхи перед очима. Перебирай ногами? Нічого собі порада! Я ледве встигаю відштовхнутися від стіни, коли вона намагається наблизитися впритул. Вітром зносить ліворуч — перед обличчям раз у раз опиняється вікно замість стіни… Ось зачеплюся за віконниці, трос смикне вгору, голова відірветься!
Мій рух сповільнюється. Я зависаю на тросі, як павук на павутинці, перед чиїмись балконними дверима. Балкона нема — двері виходять у порожнечу. На дверях табличка: «Гніздо Перепілки». І ще одна: «Ласкаво просимо. Витирайте ноги». І молоточок на ланцюжку, нічого собі!
Я не дотягаюся до молоточка. Стукаю як доведеться — каблуком. Це неввічливо, та що поробиш?
Двері відчиняються. На порозі, що веде в нікуди, — жінка років тридцяти. Звичайна жінка.
— Привіт, — каже, ніби нічого й не сталося. — Ти Дика? — І простягає руку.
Її звуть Перепілка. Вона дружина Маврикія-Стаха… тобто Мавра. Всього у гнізді живе чи то п’ятнадцять людей, чи вісімнадцять. Полічити складно, бо «ці троє вічно десь угорі шастають».
Перепілка ніколи не спускається на землю. Так і живе в гнізді. Готує їжу, лагодить ремінну збрую. Карбує прикраси з мідного дроту. І ще — у неї діти.
Справжні діти! Хлопчик і дівчинка. Десять років і сім. Коли Перепілка бачить, як я гублюся (і трошки лякаюся), дивлячись на дітей, вона регоче на весь голос. Але очі невеселі.
— У нас внизу дуже мало дітей, — кажу, виправдовуючись.
— Розумію. — Вона зітхає. — Своїх батьків пам’ятаєш?
— Невиразно.
— Ось так і всі… Нікому не потрібні батьки, нікому не потрібні діти. Хто буде замість нас за двадцять років? А за сто років?
Хлопчик і дівчинка граються на продавленій канапі: з ниток сітка, із давніх жовтих пігулок — блоки. На іграшкових тросах погойдуються фігурки дротяних ляльок.
— А що з ними буде, коли вони виростуть? — вихоплюється в мене.
Перепілка дивиться суворо.
— Залежить від нас…
Я допомагаю їй приготувати обід. Вода — у величезному залізному баці. Як їм пощастило підняти на таку висоту стільки води?!
— Це все Ліфтер… Його система. В інших гніздах живуть скромніше.
— А є інші гнізда?
— Ти що, з люка випала? Звичайно, є. З деякими ми дружимо, з іншими не спілкуємося. Третім і по зубах дамо. Якщо поткнуться. Крокодилам, наприклад.