Зброя вогню
- Автор: Завітайло Тарас
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-82-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зброя вогню». Краткое содержание книги:
— Ні, не розумію… Але я знаю тебе, Сивий, ти дарма воду в ступі товкти не станеш. Запитаю одне: все справді так серйозно?
Андрій кивнув.
— Гаразд, — зітхнув Дорош, — обійдемося без тебе. — Потім, помовчавши хвилину, запитав: — Скажи мені тільки одне: хто отой лисий, що з топором рвався усіх нас порішити? Дуже вже вправно він ним крутив!
Андрій пильно подивився на отамана.
— Навіщо він тобі? Облиш його…
— Мені-то він не треба, — стенув плечима Дорош, — а от козацтву моєму цікаво буде довідатися, хто він такий… Та я й сам на власні очі бачив, як він бульбашки пустив на Дніпрі… Никодим?
Андрій мовчав.
— Никодим, — уже впевнено повторив Дорош. — Але ж як таке диво могло статися?
— А ти сам у нього запитай, — порадив Андрій.
— І запитаю!
Водяника знайшли коло вогнища, де він про щось розмовляв з упирем. На Мефодію були нові штани й сорочка, які йому видали козаки, а Никодим навіть не завдав собі клопоту висушити чоботи.
— Никодиме! — неголосно гукнув Дорош водяника, той здригнувся й обернувся. — А йди-но сюди, «мірошників родичу».
Водяник втягнув голову в плечі й повільно, перевальцем направився до двох козаків, що стояли в тіні.
— Ну, здрастуй, — проговорив Дорош.
— Здоров, отамане, — булькнув водяник.
— Як же ти, шельмо, з мішка вибрався?
Водяник шмигнув носом:
— Та вибрався…
— І що мені з тобою робити?
Водяник мовчав, звісивши голову. І раптом за нього заступився Андрій:
— Як це, «що робити»? Кару він прийняв? Прийняв. Що ж вам ще від нього треба? А щоб ім’я своє чесне вернути, нехай іде з вами в погоню за татарами. Вам же ж потрібні досвідчені вояки?
Дорош мовчав. Никодим переминався з ноги на ногу.
— Годі тобі, отамане, — почав водяник, — що було, те загуло… Та я і сам хотів проситися в погоню за бусурманами… Обіцяю: потім ти мене на Січі не побачиш… Піду помагати відбудовувати хутір, що татари спалили. Ну, що скажеш?
— А як щодо горілки? — серйозно запитав Дорош.
Водяник зробив жест вказівним пальцем поперек горла.
— Зав’язав я, отамане, не п’ю більше горілки. Тільки пивця можу сьорбнути.
— Так і пивця ж можна насьорбатися добряче, — засумнівався Дорош.
Никодим уперто закрутив лисою головою:
— Ні, отамане, я тепер міру знаю!
Дорош не витримав і розсміявся.
— Гаразд, Никодиме, чесно скажу тобі: горювали козаки за тобою, але нічого не поробиш! Ти ж і сам знаєш наші закони… Ну що ж, радий тебе бачити, — отаман простягнув руку.
— І я радий, отамане, — посміхнувся Никодим і поручкався.
— Дозвольте перервати вашу бесіду, — сказав Мефодій, підійшовши до них, — але справа наша, Андрію, невідкладна… Через два дні ми маємо бути якнайдалі звідси, у місці, де взагалі немає людей, десь на болоті, чи в степу, деінде, розумієш, про що я?
Андрій кивнув.
— Я вже думав про це… Слухай, Дороше: пам’ятаєш той старий зимівник, що його ще дід Явтух наш побудував?
— Пам’ятаю, — відповів Дорош.
— А чи є там зараз хто?
— Нікого немає. І дах місцями провалився… Я там тиждень тому був.
— Чудово, туди ми й подамося. Іди, Мефодію, скажи Гапці, нехай збирається. Щойно зійде сонце, виїжджаємо…
І знову неосяжні простори Великого Лугу… Як легко загубитися людині в цьому шаленстві природи! Скільки незвіданого приховують у собі дикі землі цих просторів! Що пам’ятають вони? Хто ходив ними колись, у сиву давнину? Безстрашні й непереможні амазонки, дикі сармати, кочівники-скіфи, а тепер-от — козаки — такі ж нескоримі й зухвалі у діях своїх навіть перед самим султаном османським; такі, що над усе ставлять волю свою та січове своє товариство. Тому-то й оселилися вони тут, де й сам чорт їх не дістане, — у диких, неозорих степах і безкрайніх просторах Великого Лугу.
На просторах Великого Лугу розкидано безліч невеличких круглих острівців-лісочків, що їх козаки називають «кругляками». На одному з таких кругляків і був згаданий Андрієм козацький зимівник. Зроблений він був на совість, хоча покрівля вже місцями й обвалилася, а паркан-частокіл подекуди погнив. Проте навіть зараз із ним годі було й порівнювати інші зимівники, більшість з яких — це всього-на-всього вириті землянки, обкладені зсередини колодами і сяк-так облаштовані. У зимівники зазвичай перебиралися зимувати козаки-втікачі, яким у містах залишатися було небезпечно, або ж просто ті, кому була мила-люба самотність. А бувало, селилися й козаки з родинами. Таких козаків називали «сиднями», і таким колись був Явтух, — він і збудував цей зимівник. Правда, покинув він його давно. Жінка його вмерла ще молодою, а двоє синів загинули десь під Трапезонтом. І перебрався дід спершу на Січ, а відтіля, пораненого, перевезли його на хутір Дніпровий, де він і залишився старість доживати.