Зброя вогню

— Ти диви, по-нашому заговорив… — першим оговтався Андрій.

Мефодій тим часом набув звичайної, людської подоби.

— Одяг принесли б, га? А то, чого доброго, ще Гапка зайде — цей он як репетував.

— Та я й сам мало не обгирився, — геть чужим голосом сказав Дорош, дивлячись на Мефодія. — Що ти йому такого наговорив?

— Е, пусте, — махнув рукою упир.

— Андрію, так що він йому говорив?

— У-у! — прокашлявся Андрій. — Не дивно, що він по-нашому защебетав…

Дорош усе ще запитально дивився на Андрія.

— Він сказав, що зачинить його в цьому курені, прив'яже до лавки і щоночі — багато ночей — буде приходити до нього і висмоктувати його кров, а в ніч, коли він уже майже стане упирем, посадить його на осиковий кіл.

— Ясно, — сказав Дорош. — Ну, а так що обіцяв?

— Швидку смерть, — відповів Мефодій.

Татарин трохи оговтався і сидів, похмуро втупившись у підлогу. Дорош покосився на нього.

— Що ж, «допомога» його нам більше не потрібна. Знаю й без нього, де ті баби стоять. Значить, будемо кінчати його… Я відправлю гінців збирати людей. Візьмешся за нього сам? — запитав отаман Андрія, вказавши кивком голови на татарина.

— Авжеж, — відповів Андрій.

Упир сяк-так прикрився ганчір’ям, що залишилися від його одягу.

— Стривайте, дайте я вийду, — сказав він, — не можу на це дивитися.

— Дивний ти упир, Мефодію, — не без подиву глянув на нього Дорош.

— Я знахар, — сказав упир і зачинив за собою двері.

— Вставай, — коротко кинув Андрій татаринові.

Татарин слухняно піднявся.

— Йди до дверей.

Нукер повільно направився до виходу. Андрій штовхнув двері рукою, пропускаючи татарина вперед. Обоє вийшли з куреня. Буря вщухла, і над їхніми головами сіріло досвітнє небо. Андрій перерізав мотузки, якими зв’язали бранця, і простягнув йому кинджал.

— Тримай, татарине, це твій останній шанс.

Татарин узяв клинок.

— Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна, — промовив він і встромив кинджал собі в серце. Тіло повалилося на землю, смикнулося і затихло.

Андрій вийняв кинджал з грудей мерця і двічі встромив у землю, очищаючи від крові.

— «Воістину ми належимо Богові і повертаємося до нього!» — переклав Андрій. — Спи з Богом… На світанку тебе поховають… — він перехрестився і повернувся в курінь.

Дорош сидів на тій самій лавці, на якій ще недавно сидів татарин.

— Все? — запитав він в Андрія.

— Все, — відповів той.

— Ну, коли все, давай перейдемо до наших справ. Слід терміново розіслати гінців і зібрати всі сторожові курені. За два дні чоловік сто п’ятдесят зберемо… Половину я поведу в засідку, а з другою половиною рушиш ти…

— Стривай, — перебив його Андрій, — про мене забудь. Не можу я зараз.

— Ти що, Сивий? — Дорош здивовано витріщився на Андрія. — Як це — «не можу»?

— Не питай, — зітхнув Андрій, — не можу, і край. Справа в мене серйозна, ніяк не можу відкласти, розумієш?

Дорош крутнув головою.