Сімурґ

Світло зникає.

Світло виникає, висвітлюючи в колі дурне шовкове серце-подушечку.

— Тату! Подивись, що у мене! — дзижчить раптом голосок, подібний до комашиного.

Чоловік поволі озирається, і Створінь на плато стає двоє.

— Глянь, яку маю забавку! Мама дала мені миску і шмату!

Крихкотіла бліда дівчинка у простій сукенці з чорного шовку простягує батькові обома восковими рученятами велику брудно-зелену стару балію для прання з відбитою емаллю й проїдженими іржею дірочками, напхану густо-синім шовком.

Чоловік ледь ворухнув кутиками вуст, проте все його лице засвітилося усміхом, ніби кожна зморшка перетворюється на пульсацію теплого сяйва — так інколи рівно й глибоко горять свічки.

Дівчинка влаштовує мидницю на батькових колінах. Чоловік ледь поводить бровою, і усміх майже згасає — так свічка інколи мало не захлинається власним стопленим воском. Око на плечі дівчинки, глянувши крізь продертий рукав на далекі скелі, глипає і заплющується. З порцелянового личка дівчинки крізь матово-чорне розкудлане волосся уважно дивляться два ока нічного створіння — майже без білків. Очі батька й доньки ще трохи стоять впритул, і погляд батька зсувається до вмощеної на колінах забавки.

— Бачиш, тут складки такі, западини, ніби печери-оселі — в кожній хтось живе і їх видно через ці віконця.

Чоловік темніє з лиця так, що все плато згасає, і западає напружена штучна стума, яка буває на Землі під час сонячного затемнення.

— Де ти взяла це? — Чоловік видобуває з шовкового нагромадження слайд у пожовклій картонній облямівці, тримаючи його двома пальцями так, наче це повний памперс. Дівчинка миттю напружується й підібгає усмішку, мов хвоста; око на плечі зіщулюється, облизнувшись, злякано замружується. Втім, переляк цей дещо удаваний.

— На горищі знайшла, — ніби знічев’я белькоче дівчинка і додає поквапом: — їх там була ціла скриня, я спочатку передивлялася все, але мені це набридло, і я повибирала те, що сподобалося… я хотіла зробити з червоних мушель-арду палац для цвіркуна і богомолів, а ці штучки припасувати замість шиб… але… я передумала — мама дала мені мидницю і шмату, я помітила, як утворюються печерки (це схоже на термітник, правда?)…

Чоловік не відповідає, залишаючись незворушним, не змінює бридливо-гнівного виразу обличчя.

— …і я тоді вирішила їх поселити в мидниці — це дім, котрий мандрує разом зі мною…

— Ці «штучки» називаються слайди. — Одноманітно вимовляє батько. — Кілька витків тому, коли я жив у Містах, я взяв до себе фотоапарат. Це пристрій, котрий перетворює на таку нерухому картинку будь-яку мить в Містах. Я мусив терміново залишити Міста, і я їх залишив. Але мав необачність, навіть — превелику дурість, прихопити з собою проектор і слайди, які встиг зробити. Пристрій, якого ти, напевне, також знайшла на горищі. Встромляєш до шпари слайд і дивишся велике зображення хоч на стелі або стіні, хоч навіть на фіранках. Я не знав, що ти маєш ключа від горища.