Прокляті

На початку другого тижня самотності я вже спала вдень та блукала sans apparel вночі. Оголеною я відвідала майже кожну кімнату, прогулялася всіма коридорами та пропарювальними тунелями, зайшла до кожного приміщення, двері до якого були незамкнені; утім, виходити назовні я ще не ризикувала. Бо за вікнами падав сніг, укриваючи все товстим шаром і відбиваючи місячне світло в будинок. Тепер навіть будинки здавалися занадто одягненими. У цей час я вже давно спала оголеною. Я ходила, і їла, і читала оголеною так часто, що збудження від цього вже випарувалося. Навіть читаючи «Навіки твоя, Ембер» з оголеними цицьками я не відчувала насолоди від порушення заборони. Єдиний шлях відновити, повернути його — піти надвір і стояти оголеною під зірками, чи огорнутись падаючим снігом і залишити відбитки босих ніг у кучугурах.

Деякі дівчата, наскільки мені відомо, крали в магазинах, щоб зловити подібний кайф від статевої зрілості. Дехто з дівчат брехали чи різали вени бритвами.

Ні, це нечесно, але однієї миті ти пробираєшся крізь чистий сніг, тонеш по щиколотку в ідеальних пустищах снігових кучугур, що оточують приватну школу-інтернат для дівчат поблизу Локарно, а вже через кілька днів ти вперто продираєшся крізь трясовину нескінченних викинутих відрізків нігтів, навіки скинута до вогненного Пекла.

Під час тих різдвяних канікул, які я провела сама-самісінька, коли я вперше вийшла з гуртожитку, виходячи у сніжну ніч, моя шкіра відчувала торкання кожної окремої сніжинки. Від холодного повітря волосся в мене ставало дибки, а соски на грудях затверділи, і кожен фолікул на руках і ногах перетворився на крихітний клітор, і кожна клітинка тіла пробудилась і чекала у повній готовності. Ідучи по снігу, я тримала руки просто перед собою, передражнюючи ходу давньоєгипетських мумій, які повстають зі своїх кам'яних могил у старих фільмах жахів. Руки я повернула долонями донизу, пальці вільно звисали, і я незграбно йшла, точнісінько як чудовисько Франкенштейна, коли воно тільки-но постало до життя в чорно-білому фільмі фірми «Юніверсалз». Я про всяк випадок підготувала собі виправдання: наче я ходжу уві сні. Мій парасомнічний захист. Так я і йшла, крок за кроком, все далі у сніг, що падав, у темряву, холодну, наче шоколадне морозиво, витягнувши руки вперед, немов лунатик із мультфільму, тільки оголений. Під обстрілом кристалів льоду, прикидаючись сплячою, але насправді більш пробуджена, ніж коли-небудь раніше. Кожна волосинка і клітинка насторожені, болючі, перелякані. Живі.