Язиката Хвеська

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі скажу. Поки що інвестор задоволений. Відомості на зарплату підписав і навіть дав «добро» видати автору ідеї невеличку премію. Вона дорівнює сумі штрафу, яку ти повинен був заплатити за історію з Білим Чаклуном і отим дільничним. Тому штраф твій анулюється. За це і вип'ємо.

Начальник і підлеглий випили, зажували шоколадкою, і Ріг тут же, без довгою паузи, налив Бойкові ще. Цього разу — майже по вінця, собі ж лише трошки поновив.

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі ще скажу, — повів він далі. — За ці кілька днів, що ми з номера в номер даємо розвиток історії про зниклий труп, висуваємо різні версії, і головне — на всіх підставах звинувачуємо ненависну народом міліцію в некомпетентності, тираж газети зріс. По Києву — більше, по регіонах — не так, але все одно — це показник. Це означає, що працювати моя команда може, якщо захоче. Давай за те, аби частіше хотілося!

Бойко кивнув, випив, але не до дна, і жестом зупинив Рога, коли той взявся наливати йому чергову порцію. У вівторок ввечері він остаточно помирився з Іркою, мир був тоді ж підписаний на ліжку, і наступні дні до цього мирного договору лише інтенсивно додавалися нові пункти. Відчуваючи, що вдячний шеф краще накачає його коньяком, який він до того ж сам не купує, а отримує в якості презенту від різних важливих ділових відвідувачів, аніж розщедриться на грошову винагороду, Бойко відчув небезпеку не втриматися. Це означає чергове повернення додому на рогах і відновлення військових дій з дружиною.

— Наші люди тільки такі історії і жеруть, — сказав Максим, аби п'янка хоч чимось нагадувала розмову.

— Мене інше хвилює, — Ріг капнув собі в чарку. — У кожної історії повинен бути кінець. Фінал. Як ми цю будемо закінчувати?

— А все придумано без нас, — заспокоїв шефа Бойко. — Як то кажуть, самим життям. Сьогодні п'ятниця. У суботу на неділю традиційно нічого не відбувається. Наша газета, між іншим, теж не виходить. У понеділок нашим читачам захочеться чогось нового і, як правило, не такого жорсткого. Вихідні дають нам природну фору. Забудеться.

— Зовсім? — недовірливо запитав Ріг.

— Не зовсім, — погодився Максим. — Та якщо про Юлю Тимошенко не писати в газетах тиждень, увага від неї відволічеться сама по собі. Такі закони нашого ринку і ви, Валентине Семеновичу, краще за мене це знаєте. Буває лише те, про що пишуть у газетах.

— І все ж таки, — Ріг замислено покрутив чарку в руці, — що робити з жіночим трупом? Ми його все ж таки знайдемо чи історія потрапить у розряд нерозгаданих загадок?

— Знайти було б краще, — погодився Бойко. — Але, самі розумієте, нам потрібен для цього справжній труп. Навіть пояснювати нічого не треба. Спочатку був — тепер нема. І навпаки: спочатку не було — тепер є.