Троє в машині
- Автор: Щеголихин Иван Павлович
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: В. Ольшанський
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Троє в машині». Краткое содержание книги:
Гострий, напружений, динамічний сюжет творів приверне увагу широкого кола читачів.
— Куди ми їдемо? — спитала вона.
— В аеропорт.
І знову замовкли.
Можливо, вже запізнилися, і доведеться чекати іншого рейсу. Посидять у машині, порозмовляють…
— Ми не запізнюємось? — спитав Дьомін.
— Ні. — На годинник вона, однак, не подивилась. — Ви хочете мене відпустити?
— Так.
— А не думаєте, що вам перепаде?
— Від кого?
— Від начальства, від прокурора. На вашій роботі.
— Я там уже не працюю.
— Це ми вже чули, — сказала вона з посмішкою.
За постом ДАІ починався аеропортівський мікрорайон. Досить густо йшли міські автобуси, таксі, мотоцикли. На тротуарах людно. Промайнули гастроном, кіоски.
— То чому ж ви тоді пристали до мене? — промовила вона неприязно. — За яким таким правом? Ви що, Макаренко? Що вам потрібно від мене? «Не працюю, — перекривила вона його. — Через ва-ас».
— Через себе, — уточнив Дьомін.
— А під наганом ви співали іншої.
— Через себе, — повторив Дьомін. — Через своє ставлення до вас. І я не розумію, чим я міг викликати ваше невдоволення.
— Я теж не розумію, чому вам так хочеться знущатися, топтати.
— Я вам нічого поганого не сказав. І діяв, як краще.
— Ось це й гидко! Краще б діяли, як усі.
— І тоді б ви продірявили мені спину. — Дьомін усміхнувся. — Правда?
— А-а! — протягнула вона презирливо. — Мені огидний ваш спокій, уся ваша незворушність, ваша стійкість. У силі немає правди.
Не такий уже він і сильний, як їй здається. Просто йому жаль її. А сказати не можна.
Був би сильний, здав би її разом із Жареним. Виявив би хвалене добро з кулаками.
Збоку миготіли тополі, людські постаті на тротуарах Скоро, скоро, за поворотом у кінці довгої алеї, з'явиться башта аеропорту із шпилем. Там кінець дороги. Закінчення, обрив…
Але чому він уже не мріє скоріше повернутися?
— А мрія ваша збулася, Таню, веселіше треба дивитися. Кіло рижиків по теперішньому курсу — ве-елика сума. Якщо помножити…
Він розумів, що каже огидні речі, і не міг утриматись, його несло, машина несла.
— Помножу! — перебила вона. — Як-небудь помножу, Моя мрія збулась, а ось ваша! Стосовно того, щоб поділитись зі мною, га? — Вона говорила зловтішно, її наче осяяло, знайшла для нього посильну помсту. — Є така мрія, га?
— Є мрія, тільки…
Але вона не слухала, поспішала виказати йому свою радість:
— Золотце — навпіл, га? Та там ще й готівкою набереться, на другу «Волгу», чесно заробили, своїм ставленням до мене, благородним ризиком!
— Є мрія! — перебив Дьомін її злі слова. — Щоб літак запізнився і ми з вами могли поговорити.
— А літак пішов! — скрикнула вона. — Проте розмовляти не хочу, не бажаю! Навіть ось стілечки! — 1 перед самим носом Дьоміна показала це «стілечки», ніготь до нігтя, ще й потрясла рукою.
А попереду з'явився аеропорт. Їх несло туди, наче не було, — ні керма, ні гальма. Давно-давно кимось запущене колего. Кругле. По круглій землі.
Синій знак із білою стрілкою: «Поворот направо». Тільки так — знаки, стрілки.
Дьомін під'їхав до стоянки, здав назад, загальмував.
— У чому я неправий? — розгублено, з поганим передчуттям, промовив Дьомін. — Ну, в чому?
— Ви корчите з себе!.. — гнівно процідила вона. — Л-ламаєтесь! Ось який я, дивись на мене!
— Чорт візьми, але я нічого не корчу! — Йому стало гидотно. Жарений їй вручив наган, забезпечив легку смерть. А Дьомін забрав наган. Але залишив крадені гроші. Забезпечив їй легке життя, що гірше смерті. Противно йому, щось грізне з'явилось, жорстоке, за межами його розуміння. Зараз вона щось утне, обов'язково — розмовляє, наче в лихоманці, — відчайдушне щось утне. — Який є, такий є, — похмуро сказав він, — і нічого не корчу.
— Ми приїхали? — перебила вона і роздільно вимовила, по складах: — Я можу йти?
Він знизав плечима, сказав розгублено:
— Можете… Якщо вам так хочеться.
— Виходить, не корчите?! — вигукнула вона. — Виходить, хай летить з награбованим, оця нікчема, негідниця, злодійка, а я залишаюсь такий чистий, такий добрий, такий торжествуючий, так?! — Вона штовхнула дверцята вистрибнула з машини, шарпнула на себе задні дверцята потягла чемодана з сидіння.
Якби вона спокійно пішла, він би, мабуть, залишився в машині. Але вона була наче в лихоманці, обличчя, очі шалені, і Дьомін вилетів за нею в тривозі, відчуваючи біду, неминучу, наче прямо над ними вже зірвалась лавина і — ось-ось!..