Бабусі також були дівчатами

Ось уже скоро й пізня осінь. А потім зима. Мама заледве, після тривалих вимог бабусі, знайшла економку, яка в них не мешкає, лише приходить на кілька годин. Непривітна жінка, яка дозволяє іменувати себе Галею, але то пересолить, то переперчить, хоча бабуся вимагає не перчити взагалі.

— Це ж смачно! — захищає свої позиції Галя й перчить знову. Але від дому їй не відмовляють, бо вітамінні напої вона все ж варити навчилася, а без цього бабуся не може.

По вихідних мама з Лізою ходять обідати в «Пузату хату».

— Це правда, що бабуся лікувалася у психіатричній лікарні? — з жахом питає Ліза.

— Правда. Але не зважай на це. Колись це справді розглядалося, як щось страшне. Але в Америці таке трапляється з кожним п’ятим. Воно в неї минулось і не повернулося, хоча лікувалася вона дуже довго. Її мати, моя бабуся, якої я не знала, саме тоді померла. А з Марусі зробили економку, хоча вона теж була і гарна, і розумна. Джон Бусурман…

— То… твій батько і мій дід?

— Так! Але я його не знала! Щось заважало мені назвати його татом. Але з нами все ОК, в Америці діти до батьків нерідко звертаються на ім’я. Йому подобалося, коли я називала його Джоном! Я тебе неодмінно з ним познайомлю! Він класний!

— Чому ж бабуся з ним не ужилася?

— Не треба було виходити заміж на зло сестрі, яку вона ненавиділа все життя! А Маруся її обслуговувала!.. У бабусі направду великі досягнення в науці! Це без перебільшень. Я іноді щиро захоплююся нею! Три роки лікуватися у психіатра, а тоді повернутися в науковий світ, захистити дисертацію, змусити себе шанувати у світі. Звичайно ж, батько допоміг їй. І була Маруся, яка ревно обслуговувала всіх. Бабуся навіть ніколи чаю не заварювала.

«А може, й варто попрацювати над есе „Мій рід“», — подумала Ліза. Он яка в неї бабуся. І цей загадковий Джон Бусурман, дарма що вони розлучилися! Але ж вони батьки її мами! Зрештою, рідний дід — професор у Йейлі — це круто!

Ліза розповіла мамі про їхню з татом подорож до Одеси, про розмову на веранді в родині татового друга. І як приховували від бабусі цю подорож.

— Так, тато писав мені на електронку про це. А я йому про Джона ще не розповіла. Дуже хотілося розповісти особисто. А в бабусі направду якесь хворобливе ставлення до Одеси, яка мені надзвичайно сподобалася. Я була там лише раз, і мені ще хочеться! Ви були в Пасажі?

— Були!

— А біля біржі?

— І біля Опери! І біля Лаокоона! Шкода, що не можна було зробити фотокарток, бо боялися бабусі.

— Не треба її боятися! Вона нещасна людина, хоча й мало не стала академіком! А цей її психоз щодо Одеси! Лікували, лікували, але так і не вилікували! До речі, Джон казав мені, що їй було зле, коли я була немовлям, і вона кричала, щоб її відвезли до Одеси!

І тут Ліза розповіла мамі про листи. Але це не справило на маму ніякого враження. Ні, вона не чула ні про Лізу Королько, ні про Валерія Кросоцького. Подруга бабусі, яка рано померла, звалася Мариною, а не Лізою. А ті листи… Чого тільки не знайдеш у комоді в старої Марусі, заїздили нещасну жінку, що вже тут говорити…