Страшні історії

Светр і мобільник — усе, що він узяв, залишивши наплічник у кімнаті. Светра вдягнув, мобільний телефон запхав глибше в кишеню, пакет згорнув кілька разів і поклав до іншої кишені. Тепер руки вільні.

— Всім учасникам фестивалю зібратися біля своїх автобусів! — почувся підсилений мегафоном голос. — Повторюю: всім учасникам фестивалю зібратися біля своїх автобусів. Виїзд до Коломиї за двадцять хвилин!

— По маши-ина-ах! — підхопив цей заклик чийсь дзвінкий хлопчачий голос, і натовп ураз перетворився на бурхливе море. Засунувши руки в кишені джинсів, Максим неквапом рушив до їхнього автобуса. Особливо поспішати не було куди — без них не поїдуть. Та сам він досить організований, аби не запізнитися на автобус, до якого треба зробити лише кроків двадцять-тридцять.

На підступах Білана перестрів Черненко. З вигуком: «О!», — він рвучко зірвав з Максимової голови фанатівську кепку і крутнувся на п’ятах, збираючись кудись бігти. Максим спритно схопив його за лікоть.

— Е, чи ти здурів?

Тепер він помітив — на Денисовій голові так само не було кепки.

— Ану, пусти, салабон! — гримнув Черненко і, сіпнувши рукою, вивільнився від Білана. — Тихо будь, як тут кажуть!

— Давай сюди кепку! — підніс голос Максим.

Він навіть не чекав, що окрик подіє. Замість того, аби в своїй звичній манері почати гарикатися з приятелем, Денис крадькома роззирнувся, для чогось втягнув голову в плечі і стишив голос:

— Ну, чого ти, чого розкричався? Допоміг би краще нашим друзям.

— Яким ще нашим друзям? — підозріло запитав Білан. — І до чого тут моя кепка?

— План такий, — Денис присунувся до товариша ближче. — Я тут із двома місцевими познайомився. Ну, не зовсім місцевими… Словом, живуть люди в наметах, на фестиваль приїхали. Чули, як наші на репетиції розминалися. Сподобалося їм, хочуть ближче познайомитися. Повишиваємо трошки вночі, нормально, як у літніх таборах. Тільки сам же розумієш — сторонніх до нас не пускають, порядок такий.

— Правильний порядок, — зауважив дисциплінований Максим.

— Ось я і кажу: їх там двоє, нормальні хлопці, з Донецька, свої. Зараз уже сутінки, до того ж ніхто ще до пуття нікого не знає. Учасники по фірмових значках розділяються. Дамо хлопцям наші кепки. Нехай сідають в автобус, у фанатівських кепках їх пустять, он які козирки великі… Без нас же не поїдуть, крикнемо комусь зі своїх — підберуть. З Тіною я домовлюся. Поки туди-сюди, розбиратися не будуть, їхати треба швидко.

Поки вони говорили, музиканти і їхні офіційні фанати потроху влаштовувалися в автобусах. Часу на роздуми Денис Максимові практично не залишав. Подумати треба було. В іншій ситуації Білан, не роздумуючи, пристав би на подібну пропозицію, але ж тут, далеко він дому, та ще й коли існує певний розпорядок…

Помітивши, що товариш вагається, Черненко вирішив діяти сам. Стиснувши в кожній руці по кепці, він шмигнув у натовп і зник. Білан розгублено закрутив головою, а потім позадкував, пропускаючи останніх пасажирів. Підводити невідомих йому «своїх» хлопців із Донецька не хотілося. Але вибачати Денисові його замашки — теж. Бажання відновити справедливість на якийсь короткий час переважило здоровий глузд. І він кинувся на пошуки приятеля.