![Вогнегривий коник [укр.] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/7/6/1/9/vognegrivij-konik-ukr-download.jpg)
Вогнегривий коник [укр.]
- Автор: Сухомлинский Василий Александрович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вікар
- ISBN: 978-966'7131-91-3
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Вогнегривий коник [укр.]». Краткое содержание книги:
Отправляйся, друг, в замечательный, богатый красками сказочный мир В. Сухомлинского. Огнегривый конёк знает туда дорогу. И он готов уже понести тебя на крыльях фантазии.
— Бабусю, — просить Яшко крізь сльози, — не продавайте Золотого Гребінця. Нікому ж буде співати, все ніч та й ніч буде, ніколи й ранок не настане… А вночі ой як тяжко…
Золотий Гребінець підняв голову з кошика й весело заспівав.
Яшко усміхнувся, і йому легше стало.
Сидить школяр за столом у зеленому саду й виконує завдання. А завдання йому таке: «Подивись навколо себе, побач кожну річ і порівняй її з іншою річчю».
Замислився школяр. Над головою — тремтять листочки осики. Тремтять і все шепочуть. Тихенько шепочуть, немов про якусь таємницю гомонять. Немов першокласниці, що вийшли на перерву й таємниче щось розповідають одна одній.
Подивився школяр долу, побачив два зелені листки й між ними білі квітки. Це конвалія. Ой, як схожі квітки конвалії на кришталеві дзвіночки. Здається, доторкнись — і вони задзвенять.
Десь дзижчить бджола. А ось чути низьке гудіння — то джміль. Заплющив очі школяр, і уявляються йому дві струни: одна тонка, а друга товста. Сидить музикант, торкається обох струн — ось із чим можна порівняти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.
А це запищав десь комарик. Писк його тоненький-тоненький. З чим його порівняти? Мабуть, із сопілочкою, зробленою із стеблини кульбаби. Якби заграти на ту сопілочку, то було б схоже на комариний писк.
Заходить сонце. Небо на заході червоніє. Воно схоже на велике-велике макове поле. Безліч макових квіток розквітли там і всі одного кольору — рожевого. От якби дійти до того макового поля — намилувався б красою.
Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велике, багряне… З чим порівняти?
Довго думав школяр. Ні з чим сонце порівнювати. Бо воно — єдине. Бо тільки воно — сонце.
Зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Як вилупляться з них пташенята, зараз бешкетують, викидають малих діток господарів.
— Чому ж це ти така жорстока, Зозуле? Чому свого гнізда не мостиш і пташенят не виводиш? — питається Зозулі Вітер-Буревій.
— Слухай, Вітре, — відповідає Зозуля. — Даремно вважають мене люди жорстокою. Як тільки зазеленіє, вилазить зі своїх лялечок гусінь. Багато в лісі такої — великої, волохатої, отруйної, що ніякий птах не їсть, а я їм. Якби і я не їла, то загинув би ліс. Поточила б листя гусінь. Ніколи мені пташенят виводити.
Ось що розповіла Зозуля Вітрові-Буревію. Розповіла та й зажурилася. Закувала жалібно, журливо: ку-ку… ку-ку… Закувала й прислухалася.
— Чому ти так жалібно співаєш? — питається Вітер-Буревій.
— Сумую за своїми дітками, — відповідає Зозуля.
— Але ж ти їх не годуєш, — каже Вітер-Буревій, — їх годують інші птахи.
— Я для них рятую ліс, — тихо сказала Зозуля…
Був у матері один-однісінький син. Душі не чаяла мати в ньому, так любила синочка свого.
Обідати садовила за стіл, а сама сідала біля порога і їла те, що від синового обіду зоставалася.
Насмажила якось мати синові карасів у сметані. Так сподобалося йому це їство, що тепер щодня вимагав.
— Карасів… Як не буде карасів — нічого не хочу їсти…
Хіба могла мати піти проти волі свого любого синка?
Щодня плуганилась до ставка, ставила сіті, ловила карасів. До пізньої осені заходила в холодну воду. Та й простудилась і злягла.
Лежить мати в постелі, не може підвестися води попити. А син сидить біля столу — сумний і мовчазний. Немає на столі не тільки смажених карасів, але й вареної картоплі.
Стогне мати — не від недуги стогне, а з горя свого материнського: виростила сина — і сильного, й ставного, але недоброго.
Питається мати сина:
— Сину мій, що для тебе в житті найдорожче?
Мовчить син. Мовчить, бо нічого йому сказати: немає в нього нічого в житті найдорожчого.
Не витримало материне серце, згоріло від горя та образи.
Катерина Іванівна повела своїх першачків у поле. Був тихий ранок ранньої осені. Далеко в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від того в степу було сумно.
Катерина Іванівна сказала дітям:
— Сьогодні ми будемо складати твір про осінь, небо, про перелітних птахів. Кожен із вас нехай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в нашій рідній мові красиві точні слова.
Діти притихли. Вони дивились на небо й думали. Через хвилину почулося: Небо синє-синє…
— Небо голубе…
— Небо чисте…
— Небо блакитне…
І все. Діти знов і знов повторювали ті самі слова: синє, голубе, чисте, блакитне.