Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
- Автор: Боплан Левассер Де, Кузнецов Олександр
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #89
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-7720-0243-0
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89». Краткое содержание книги:
Я вимкнув звук і поміняв програму.
День видався достобіса важкий. Надто довго я був націлений на гол. А момент, як завжди, прийшов несподівано. Хто б міг подумати, що це мурло Боб вдасться до фармацевтичної самодіяльності? Я грішним ділом вирішив, що смерть Пітера — закономірний наслідок вживання Нешевого стимулятора.
Боб довго не опирався: це він влив у склянку з чаєм додаткову дозу “конойону”, гадаючи, що отепер-то допінговий нагляд обов’язково встановить наявність стимулятора в організмі. І цей хитромудрий докторчик прогорить.
— Чому саме Пітерові? — запитав я, коли ми поверталися від Неша.
Боб вдавав, що всю увагу зосередив на дорозі. Але моє запитання не було для нього несподіваним. “Хоок — провідний гравець. Більша ймовірність потрапити під контроль… До того ж ця тріумфальна хода “Айстри” не могла тривати вічно… Колись та мала урватися. Загальним крахом! Краще принести в жертву двох, ніж згодом заторохтіти гуртом. Інші “старики” мовчали б. Хто — не підозрюючи, що вживали стимулятор, а хто — не бажаючи зізнатися, що їхня краща гра — лише наслідок дії препарату…”
Значить, ним можна користуватися. Скільки — невідомо. Принаймні доти, доки він не “розшифрований”, не внесений у допінговий реєстр. Якщо не зариватися, це може статися не скоро.
Звичайно, Пітера шкода. Відбігав… Що ж, старий, я не винен у тому, що сталося. Бог тому свідок! Та й кого тут винуватити? Боба? Дитя не відало, що творило. Напевне, якби він знав, чим може обернутися чай із “конойоном”, то знайшов би інший спосіб поквитатися з доктором. Неш?.. Врешті, можна дати дуба і від надмірної дози снодійного.
Кого кинути на жорна правосуддя? Навіщо? Тобі, Піте, вже все одно. А живим треба якось жити. Тож вибачай, друже! Далі гратимемо без тебе. І гратимемо, здається, успішніше…
XV
В двері подзвонили.
Хто б це міг бути? Дороті? Навряд. Вона в жалобі. Все-таки Хоок лишив по собі добру пам’ять. І якщо вона була невірною Пітерові за його життя, то хоч час жалоби намагатиметься прикрасити подружньою відданістю. А потім? Нам треба ще осмислити цей несподіваний поворот долі…
Боба я не кликав. І він не мав звички пхатися без запрошення. При потребі зателефонував би.
Я не став утруднювати себе перевдяганням і, як був, у халаті, пішов до вхідних дверей.
На порозі стояв Крістофер.
— Добрий вечір, Філіппе! Бачу, ти здивований…
— О, що ти, Крісе. Ти завжди бажаний гість!
Крістофер акуратно повісив капелюха, поправив перед дзеркалом зачіску і краватку. Мені здавалося, що робив він це не тільки за звичкою, а й для того, щоб зібратися з думками.
Я рушив був до бару, але Крістофер зупинив:
— Не треба. Я ненадовго. До того ж сьогодні щось непокоїть печінка.
Його епокійні сірі очі запитально дивилися на мене, ніби виважуючи щось на незримих терезах.
— …Цей прикрий випадок у твоїй команді… Прийми мої співчуття. І доктор… Словом, Філіппе, в телефонному апараті на квартирі Неша мої хлопці прилаштували “жучка”. Ви ж хотіли знати про доктора якомога більше. Тепер цей Арчібальд Неш і мене зацікавив…
— Тобто?
— Мені сподобалася твоя думка грати далі. Але у вашій команді відтепер стане на одного гравця більше.
— Ти маєш на прикметі хлопця, який замінив би Хоока?
— Ні. Я маю на увазі тебе з Нешем, вашу угоду. Не роби круглих очей. Я уважно слухав вашу конфіденційну розмову, сидячи в бюро…
— І які ти зробив висновки?
“Кат його забирай! До цієї хвилини мені здавалося, що всі обставини і люди опинилися у мене в кулаці. Неш боїться компрометації. За Бобовою спиною — дві смерті. Хоч і ненавмисне, але це він спровадив отих небораків у кращий світ. А тепер виявляється, що всі ми вовтузилися у ще більшій і дужчій лапі. Чи не забагато гостей зійшлося на один пудинг?”
— Ті ж, що й ти. На “конойоні” можна непогано заробити. І не тільки в футболі. Як ти, наприклад, дивишся на бокс? Там — “золоте дно”. В торішньому матчі за участю Джонні Оуна ставки були один проти двадцяти.
— Але я зовсім не розуміюся на цьому джентльменському мордобої!
— Це не обов’язково. Арчібальд Неш зовсім не тямив у футболі. І не тямить. Хіба це заважало тобі вигравати? Тепер виграватимемо разом!
Замість епілогу
“Тепер, панове, ви знаєте все. Вчорашня смерть Інгеллоу (який, до речі, навіть не зіграв головою в своєму останньому матчі), а впродовж двох останніх років — несподівана загибель трьох професійних боксерів спричинилася від застосування “конойону”. Всі спортсмени не підозрювали, що вживають препарат. Просто вірили в поради доктора. А Інгеллоу вірив ще і мені.
Все це досить прикро, хоча за майбутнє мені вже можна не турбуватися…”
Мортон відклав “вічне перо”. Закурив.
“…Так, Філіппе, можна не турбуватися. І не поспішати.
Але не з тих причин, що гра принесла добрі дивіденди, а тому, що ти не витримав цю гру. В ній треба забути про спорт. І мати на меті лише одне — зиск.
Ми добре заробили за ці роки. Я міг би з повним правом демонструвати власний спокій і власний комфорт. Але я чомусь з біса добре пам’ятаю, чому так швидко відбігали і відстрибали Хоок, Інгеллоу, ті троє з квадратними щелепами і плоскими носами. Поки що газети не зв’язують ці факти в одне, але від цього мені не легшає…
Хоч як дивно, смерть Хоока не зблизила нас з Дорогі. Навпаки — віддалила. Пітер був чесним, відвертим хлопцем, який любив своє діло й погано відчував кон’юнктуру. Це стало особливо очевидним після його смерті. Мабуть, нам обом забракло Пітерової нелукавої стійкості. Може, я заздрю його мужності в спорті і в житті? Навіть “пішов” Пітер красиво: останній гол Хоока вважається одним із найкрасивіших у нашому футболі останніх років.
Я вже так не закінчу. Я сховався за лаштунки. І опинився сам. Наодинці з тверезим, чітким розрахунком. А на освітленій арені падали мої колишні друзі — гладіатори.
Коли у нас із Дороті все розпалося, я зрозумів, що давно вже живу без будь-якого інтересу. І омріяний спокій у шкіряному фотелі — дика, підла порожнеча, яку почали заселяти тіні прямодушних хлопців, що вміли заробляти на життя тільки в один спосіб — відкритий, на людях…”
Мортон поникав по просторому кабінету. Підняв з журнального столика купу газет. Ще раз перебіг заголовки повідомлень про вчорашню смерть Інгеллоу. На одній з фотографій була і його сумна фізіономія.
“Ну що ж, треба дописувати”, — подумав Мортон і попрямував до темного різьбленого письмового столу.
…“Напевне, з “конойоном” не все гаразд. Тепер це зрозумів навіть Неш, який фанатично обстоював нешкідливість зілля. Здається, вій хотів мене заспокоїти, аби мати можливість експериментувати далі, одержуючи разом з Мейєрсом і мною добрий прибуток на тоталізаторі. Очевидно, “конойон” має властивість накопичуватися в організмі. І рано чи пізно фатально вражає людину.
Я запропонував Мейєрсу і Нешу (Боб у цій справі — пішак) припинити застосування “конойону”. Крістофер відповів, що в справах подібного розмаху без втрат не обійтися і треба сприймати їх спокійно. Людська жертва, яка вряди-годи приноситься публічно, тільки драматизує, робить цікавішим будь-яке видовище.
Отже, загнати джина назад у пляшку я не в змозі. Сподіваюся, що це зможете зробити ви, джентльмени!..”
Мортон акуратно заклеїв конверта. З мармурової підставки взяв невеличкого срібного дзвіночка. Струснув.
Почулася кваплива хода служниці.
— Місіс Боулс, ви, здається, збиралися йти за покупками? Зробіть ласку, йдіть зараз і киньте до поштової скриньки цього листа.
— Добре, сер. Я вже йду…
За хвилину Мортон почув, як на першому поверсі м’яко клацнув замок вхідних дверей. Він поволі висунув шухляду столу, дістав невеличкий важкий браунінг. Мортон придбав його після того, як оселився в цьому великому особняку, обставленому важкими старовинними меблями. Багата людина повинна мати чим боронити своє майно.