Двійник

— Це всього лише шина.

— Годі вже це повторювати.

— Але ж це правда.

Двейн презирливо пирхнув, підвівся.

— Я здаюся.

Метті ковтала сльози.

— Річ же не в шині. Так, Двейне?

— Що?

— Ця сварка через нас. У нас з тобою щось не так.

Його мовчання робило ситуацію ще гіршою. Він не дивився на неї — відвернувся до механіка, який саме крокував до них.

— Гей, — гукнув він. — Барт сказав мені, тут шину замінити треба.

— Так, розберися з цим, гаразд?

Увага Двейна перейшла до «Тойоти», яка щойно заїхала на стоянку. З неї вийшов чоловік, став оглядати одну з «БМВ», схилився до дилерської наліпки на склі. Двейн пригладив волосся, смикнув краватку й рушив до потенційного покупця.

— Двейне? — звернулася до нього Метті.

— У мене тут клієнт.

— Але ж я твоя дружина.

Він розвернувся до неї, подивився несподівано, шокуюче отруйно.

— Не. Тисни. Метті.

— Що мені зробити, щоб привернути твою увагу? — крикнула вона. — Купити в тебе авто? Це я маю зробити? Бо я не знаю, як інакше. — Голос у неї зламався. — Я не знаю, як інакше.

— То, може, просто припини. Бо я більше не бачу в цьому сенсу.

Метті дивилася, як чоловік ішов геть. Як він зупинився, розвернув плечі, усміхнувся. Голос у нього був теплий, дружній, коли він гучно привітав нового клієнта.

— Місіс Первіс? Мем?

Вона кліпнула очима. Озирнулася на механіка.

— Мені потрібні ваші ключі, якщо ви не проти. Треба завезти її в гараж, надіти шину.

Він простягнув вимазану мастилом руку.

Метті без жодного слова віддала йому зв’язку ключів і знову розвернулася до Двейна. Але він і не глянув на неї. Наче вона невидима. Наче вона — ніщо.

Вона майже не пам’ятала, як доїхала додому.

Оговталася за кухонним столом, досі з ключами в руках, перед стосом пошти на столі. Зверху лежав рахунок за кредитною карткою, адресований містеру й місіс Двейн Первіс. Містер та місіс. Метті згадала, як її вперше назвали місіс Первіс, і те, як її потішило це ім’я. Місіс Первіс, місіс Первіс.

Місіс Ніхто.

Ключі впали на підлогу. Вона опустила голову на складені руки й заплакала. Плакала, поки зсередини її штовхала дитинка, плакала, поки не заболіло горло й пошта не змокла від її сліз.

«Я хочу повернути його таким, яким він був. Коли любив мене».

Крізь власні нерівні схлипування жінка почула, як завищали двері. Звук ішов з гаража. Вона підняла голову, у грудях розквітла надія.

«Він удома! Він приїхав додому, щоб вибачитися».

Метті підвелася так рвучко, що стілець упав додолу. У голові паморочилося, вона відчинила двері й увійшла до гаража. Стояла в пітьмі, ошелешена, кліпаючи очима. У гаражі стояло тільки її авто.