Омбре. Над темрявою і світлом

— Навіть не знаю, що Вам відповісти... — промовила я. — Ви маєте на увазі цього пана Князевича як потенційного покупця?

— Ну а чому б ні? — усміхнулася пані Зірка. — Він же, як Ви там його назвали, тамплієр. А на тій картині якийсь середньовічний сюжет. Я переконана, його б зацікавило таке полотно.

Боже... «якийсь середньовічний сюжет»... Оце так мистецька обізнаність!

— Я справді знайома з паном Князевичем, — чесно зізналася я. — Однак зв’язки з ним ніякі не підтримую і навіть номера телефону його не маю. То було давно, коли ми з ним якось мигцем спілкувалися з приводу...

— Так, з приводу спадщини тамплієрів на Поділлі! — завершила пані Зірка замість мене. — От бачите, Едіто, я про Вас багато знаю.

— Це знають усі, — відповіла я. — Коли Князевич із командою організовували у Кам’янці презентацію їхньої місії, моє ім’я було серед доповідачів.

— То Ви допоможете мені зв’язатися з ним? — знову запитала пані Зірка.

— На жаль, не маю його контактів, — повторила я знову. — Але не думаю, що для жінки Вашого статусу стане проблемою знайти контакти пана Князевича.

Пані Зірка, вочевидь, була розчарована моєю кричущою незацікавленістю допомогти їй. Власне, я не розуміла, чому вона потребувала моєї допомоги, бо могла контакти Князевича при бажанні дізнатися й самотужки.

— Ви не розумієте, Едіто! — проказала пані Зірка, намагаючись приховати легке роздратування від того, що я ніяк не погоджувалася. — Звісно, я могла б дізнатися координати цього пана і через своїх знайомих. Але мова йде про делікатну справу... розумієте? Мені не потрібен зайвий розголос. Ось чому, дізнавшись, що Ви перебуваєте у нашому місті, я попросила Аллу Матвіївну запросити Вас до мене.

— Тепер зрозуміло, — кивнула я. — Гаразд, спробую дізнатися номер телефону цього пана, хоч і не гарантую нічого, бо давно ні з ним, ні з тими, з ким він товаришує, не спілкувалася.

— От і добре, Едіто! — рука пані Зірки поплескала мою руку. Вона повернулася, запитала про щось у Алли Матвіївни і та, зрадівши, що увага місцевої матрони знову належить їй, кинулася відповідати.

Я ж відчувала себе досить дивно, наче втрапила у якусь пастку.

Юрій Князевич... Не думала, що ім’я цього пана спливе сьогодні! Тим часом, підкорившись волі господині маєтку, ми пройшли у ще одну вітальню, просторішу, із довжелезним столом у центрі.

За ним вже гомоніли кілька чоловіків та жінок. Жодного знайомого обличчя. Однак Алла Матвіївна попрямувала до того товариства, бо, вочевидь, була знайома з ними усіма.

— Не знаю, чи зможу бути Вам корисна, пані Зірко, — проказала я, аби остаточно завершити почату нею розмову. — Спробую, але нічого не гарантую.

Вона ж стиснула мою руку і вказала на вільні місця за столом.

Мабуть, пані Зірка не вважала за потрібне представляти мене своїм гостям, чи мені гостей. Усе тут крутилося навколо неї. Я тихо присіла на вільний стілець в кінці довгого столу і прислухалася. Розмови точилися про майбутні вибори до місцевих рад, про якісь міські справи та плітки, котрі, за словами господині маєтку, поширюють про неї недоброзичливці. Хатня прислуга пані Зірки, жвава жіночка з типовою зачіскою сільської бухгалтерки брежнєвських часів, почала розливати чай та каву, викладати на стіл фрукти й канапки.

А де ж розмова про мистецтво, світська бесіда, котру мені обіцяла Алла Матвіївна? Тепер вона цілковито забула про мою присутність і знаходилася в самій гущавині розмови про якісь агітки, партійні справи. Господи, та я втрапила на збори місцевих підпільників! Правда, один із присутніх за столом чоловіків вказав пані Зірці на мене: мовляв, хто вона така? Але та, навіть не глянувши у мій бік, відповіла: «Це не на часі!», — і її співрозмовник слухняно замовк.

Зробивши кілька ковтків кави, я подумала, що з радістю пішла би собі, якби вдалося вийти з-за столу непомітно. Може, вдати, що я йду до вбиральні, а потім попрямувати до виходу... Я вже шукала поглядом ту саму хатню робітницю, яка б підказала мені, де та вбиральня, аж раптом сталося те, чого я найменше очікувала.

— Прийшов єпископ Кармеллі, пані Зірко! — проказала жіночка-прислута, і пані Зірка стрепенулася. В одну мить з її обличчя зникла стурбованість, з’явився привітний вираз, такий самий, як в момент знайомства зі мною. Вона відклала чашку з кавою, встала з-за столу, а тим часом до вітальні зайшов літній католицький єпископ. Пурпурова шапочка на сивому волоссі, чорна сутана, перехоплена таким же пурпуровим широким поясом...

— Здоров’я вельмишановному панству! — проказав він майже урочисто. — Пані Зірко, — єпископ приязно усміхнувся до господині маєтку, — я не міг не відгукнутися на Ваше запрошення, але чому не у мене? Хіба в мене гірша хербата?

Поки господиня обмінювалася люб’язностями із гостем, за спиною єпископа Кармеллі з’явилася ще одна постать у чорній сутані. Мене навіть в жар кинуло від несподіванки, бо цей високий білявий священик був мені добре знайомим. Отець Люк!

Він сів поруч зі мною в той час, як єпископ Кармеллі подався в голову столу, аби сісти на запропоноване почесне місце поряд із господинею і долучитися до загальної розмови.

— Едіто? — здивовано проказав отець Люк, вгледівши мене. — Що Ви тут робите?