Хто боїться смерті
- Автор: Okorafor Nnedi
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6378-9 (fb2)
- Переводчик: Марія Пухлій
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хто боїться смерті». Краткое содержание книги:
Наджібі вдалося вижити після нальоту нуру на її рідне селище. Вона народжує дівчинку, зовні не схожу ні на матір, ні на батька, і нарікає її Оньєсонву. Давньою мовою це означає «Хто боїться смерті?». Оньєсонву ще не знає, що обрана й має загадкову магічну долю…
— Добрий день, — сказав він, ґречно кивнувши.
Лую тим часом надміру широко всміхалася.
— Мвіто, — швидко сказала я. — Знайомся: Лую, Діті та Бінта, мої подруги. Лую, Діті, Бінто, знайомтеся: Мвіта, мій друг.
Тут Діті реготнула.
— Отже, Оньєсонву — добрий привід сюди прийти? — запитала Лую.
— Єдиний привід, — сказав він.
На мене перевели очі всі четверо, і в мене запалало обличчя.
— Ось, — сказав він і дав мені книжку. — Я гадав, що загубив її, але ні.
Це була брошурка про людську анатомію. Під час нашої останньої розмови його стривожило те, як мало я знаю про численні м’язи у тілі.
— Дякую, — відповіла я, дратуючись через присутність подруг.
Мені захотілося ще раз сказати їм, що ми із Мвітою — просто друзі. Лую та Діті взаємодіяли з хлопцями лише сексуально або кокетуючи.
Мвіта позирнув на мене, а я схвально подивилася на нього у відповідь. Опісля він підходив до мене лише тоді, коли вважав, що я точно сама. Здебільшого він не помилявся, та часом бував змушений мати справу з моїми подругами. Його все влаштовувало.
Я завжди була рада бачити Мвіту. Але якось, кілька місяців по тому, зустріч із ним викликала в мене захват. Полегшення. Побачивши, як він іде дорогою з конвертом у руці, я підскочила. До цього я сиділа на сходах будинку, вдивляючись у порожнечу та чекаючи його, спантеличена й сердита. Щось сталося.
— Мвіто! — закричала я й побігла. Але коли дісталася до нього, мені відібрало мову і я просто застигла на місці.
Він узяв мене за руку. Ми сіли на сходи.
— Я… я… я не знаю, — пробелькотіла я. Трохи помовчала, поки в мене у грудях наростав потужний схлип. — Цього не могло статися, Мвіто. Потім я замислилася, чи не сталося колись саме цього. Зі мною щось відбувається. На мене щось полює! Мені треба до цілителя. Я…
— Просто скажи мені, що сталось, Оньєсонву, — нетерпляче сказав він.
— Я стараюся!
— Що ж, постарайся краще.
Я зиркнула на нього, а він зиркнув на мене й жестом наказав розповідати далі.
— Я була за будинком, дивилася на материн садок, — сказала я. — Все було нормально, і… тоді все почервоніло. Стало червоним із тисячею відтінків…
Я зупинилася. Я не могла розповісти йому, як до мене підповзла величезна червоноока брунатна кобра й піднялася до мого обличчя. А потім на мене раптом найшла така глибока, відверта ненависть до самої себе, що я почала підіймати руки, щоб видряпати собі очі! Потім я збиралася нігтями роздряпати собі горло. «Я жахлива. Я лиха. Я — бруд. Я не маю існувати!» Ця червоно-біла мантра крутилась у мене в голові, поки я з жахом дивилася на овальне око. Я не розповіла йому, як за мить із неба прилетів маслянисто-чорний гриф, закричав, а тоді заходився клювати змію, доки вона не поповзла геть. Як я ледве встигнула з цього вирватися. Все це я опустила.
— З’явився гриф, — сказала я. — Він дивився просто на мене. Достатньо близько, щоб я бачила його очі. Я жбурнула в нього камінь, а коли він полетів геть, з нього випала одна пір’їна. Довга й чорна. Я… пішла й підняла її. Я стала там і захотіла вміти літати, як він. А тоді… Я не…
— Ти змінилася, — промовив Мвіта, дуже уважно дивлячись на мене.
— Атож! Я стала грифом. Присягаюся! Я не вига…
— Я тобі вірю, — сказав Мвіта. — Закінчуй.
— Я… Мені довелося скинути з себе одяг, — сказала я, витягнувши вперед руки. — Я чула все. Я бачила… здавалося, ніби світ мені відкрився. Я злякалася. А далі лежала там, знову ставши собою, голяка, а біля мене лежав мій одяг. Діаманта в мене в роті не було. Я знайшла його за кілька футів звідти і… — Я зітхнула.
— Ти — ешу, — сказав він.
— Що-що? — слово прозвучало схоже на пчих.
— Ешу. З-поміж іншого, ти можеш кимось обертатися. Я знав це, відколи ти обернулася на горобця та полетіла на дерево.
— Що?! — скрикнула я, відсахнувшись від нього.
— Ти знаєш, що ти знаєш, Оньєсонву, — спокійно промовив він.
— Чому ти мені не сказав? — Я стиснула кулаки, і вони затремтіли.
— Ешу ніколи не вірять у те, хто вони, доки не усвідомлюють цього самі.
— То що мені робити? Що… звідки ти все це знаєш?
— Звідти, звідки й усе інше, — сказав він.
— А звідки це?
— Це довга історія, — відповів він. — Послухай, не розказуй про це подругам.
— Я й не збираюся.
— Перший раз — це важливо. Горобці вміють виживати. Грифи — благородні птахи.