Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Вищеозначене зовсім не слугує приводом для того, щоб (заплановано, або ж у полеміці) зводили сучасну революціологію до повторень теоретичних надбань вчорашнього дня. Один з очевидних недоліків колишніх схем революційних перетворень полягав у тому, що вони уявлялись результатом дії (взаємодії) матеріальних (економічних переважно) детермінант і людським (політичним) вибором. Останній, як вважалося, виявлявся найефективнішим у сенсі точного розуміння вимог часу і здійснення відповідних дій у «передписаному» об’єктивними обставинами напрямку. Тут, власне, між згаданими двома елементами — матеріальними реаліями і суб’єктивними намірами встановлювався причиннонаслідковий зв’язок, а закони розвитку суспільства (революційних змін в першу чергу) діяли начебто механічно (за зразком точних наук).
Однак у такому разі «знімалися» проблеми вибору і випадковості, в які неминуче «впиралася» думка будь-кого, хто прагнув зрозуміти логіку історичного поступу взагалі, й Росії в перші десятиліття ХХ століття, зокрема.
Уява про феномен революції, в тому числі в її російському варіанті, була доповнена елементами діалектичної комплексності, згідно яких «об’єктивне» й «суб’єктивне» знаходяться в нескінченному процесі «творення» й «розпаду», комбінаціями як «нав’язаної» необхідності, так і «неортодоксальними прозріннями», проривами розуму, де черговість складових зовсім не визначена, змінюється часто всупереч передбаченням і «здоровому глузду».
Такі епістемологічні зрушення дозволили звільнити відроджувані картини історичних епох від «глибокого детермінізму», простіше б сказати — фаталізму, повернувши наукову свідомість до глибокого висловлювання К. Маркса: «Люди самі роблять свою історію, але вони її роблять не так, як їм спаде на думку»1020.
Догматизовані тлумачення «базиса» і «надбудови» синонімами причини й наслідків у однолінійній схемі не витримали випробувань історичними (фактичними) реаліями в їх не спрощеному (редукціоністському) розумінні. Спроби широкого погляду на проблему призвели й до коригування уявлень про людську історію як теорію прогресу, тобто неухильного підйому соціальними щаблями1021.
Все відзначене в плані розмов про революційний процес в Росії початку ХХ ст. по особливому висвітлює проблему суб’єктивного чинника. З позицій новітніх історіографічних надбань він постає як прагнення тогочасних політичних сил усвідомити сутність нагальних суперечностей й знайти шляхи їх подолання.
Наявність у перші десятиліття ХХ століття в Росії близько 300 партій (разом з регіональними, національними, відгалуженнями-течіями) — об’єктивне свідчення прагнень політично активної частини суспільства запропонувати свої варіанти чи ж то широкомасштабного, у межах всієї країни, чи ж то галузевого, чи регіонального владнання справ. Звісно, спектр «рецептів» був якнайширшим — від наполягань на збереженні статус-кво (а то й надання йому жорсткіших форм) до ліворадикальних і анархо-екстремістських проектів.
Серед інших організацій особливого впливу набували численні партії соціалістичного спрямування. Своєю чергою, вони також були дуже різноманітними — від тих, що підфарбовували свій ліберальний сутнісний фасад модною на той час марксистською термінологією, до тих, хто поривався якнайшвидше втілити в суспільну практику, головним чином, через революційні дії, ідеї наукового комунізму. Правда, й порівняно з останніми були ще «лівіші», як правило, авантюрніші організації, які тим не менше намагалися видати себе за колективи ортодоксів-революціонерів.
Можна, вочевидь, робити висновок і ще в одній площині: виникнення й функціонування такої кількості партій було безпосередньою реакцією на питання, які породжувалися життям, а не наслідком діяльності «змовників», «бешкетників», просто «кримінальних» елементів. Звісно, зі свого боку, це «підігрівало» суспільну атмосферу, «електризувало» масові настрої, прагнення — тобто впливало на визрівання кризових ситуацій. Інтегральним же підсумком був діалектичний революційний процес.
Україна в даному відношенні була аж ніяк не винятком. Навпаки, відзначені тенденції виявлялися часто потужніше і рельєфніше за середньостатистичні характеристики по Росії в цілому1022. Це стосується, передусім, розвитку й діяльності організацій майже всіх загальноросійських партій. Порівняно меншої інтенсивності набув процес становлення українських партій, проте і він випереджав інші національні регіони.