Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Але уявити собі, що відбувається всередині, вона могла. Сотня чоловіків (може, більше) просто стоять і мовчки п’ють. Не розмовляють, не сміються, не кидають фішки на Алею Сатани, не викрикують переможно і не зітхають від розчарування. Ніхто не пестить повій і не щипає їх за сідниці, не краде жнив’яних поцілунків, не влаштовує п’яних сварок, що закінчуються бійкою. Чоловіки містечка просто п’ють неподалік від тюрми, в якій було замкнено її коханого та його друзів. Чоловіки, що пили всередині, цього вечора нічого не робитимуть. І якщо їй пощастить… якщо вона буде хороброю і їй пощастить…
Коли вона, тихо промовивши до Пілона, зупинила його перед шинком, з тіней вийшла якась фігура. Вона напружилася, проте швидко заспокоїлася: перші світло-помаренчеві промені місяця, що сходив, вихопили з мороку обличчя Шимі. Сюзен навіть тихо розсміялася — з себе самої. Він був часткою їхнього ка-тету, і вона це знала. Тож хіба дивно, що йому це теж було відомо?
— Сюзен, — пробурмотів він, знімаючи солом’яного бриля й притискаючи його до грудей. — Я тебе чекав.
— Чому? — спитала вона.
— Бо я знав, що ти прийдеш, — він кинув через плече погляд на «Рай», чорне громаддя, що порскало на всі сторони світу божевільним світлом. — Треба звільнити Артура і тих, інших, так?
— Маю надію, що нам це вдасться.
— Ми повинні. Люди там, вони не розмовляють, але їм і не треба. Я знаю, Сюзен, дочко Пата, я знаю.
Сюзен у цьому не сумнівалася.
— А Корал там?
Шимі похитав головою.
— Пішла до мерового будинку. Сказала Стенлі, що допоможе підготувати покійників до завтрашнього похорону. Але я думаю, на похороні її не буде. Великі мисливці за трунами їдуть геть, і вона з ними. — Він витер рукою очі, в яких уже бриніли сльози.
— Твій мул, Шимі…
— Уже осідланий, і в мене довгий повід.
Сюзен подивилася на нього, не ймучи віри вухам.
— Звідки ти знав…
— Так само, як знав, що ти прийдеш, Сюзен-сей. Просто знав. — Він знизав плечима і показав кудись убік. — Капик там, позаду. Я прив’язав його до колонки.
— Це добре, — вона навпомацки покопирсалася в сідельній сумці з меншими феєрверками. — Ось, візьми. В тебе часом не завалялося пари сірників?
— Еге ж, — без зайвих питань він сховав феєрверки до нагрудної кишені. Але в Сюзен, котра ні разу в житті не переступила через поріг «Раю для подорожніх», було до Шимі ще одне питання.
— Що вони роблять зі своїми пальтами й накидками, коли заходять туди, Шимі? Мають же вони їх знімати. Коли п’єш, стає гаряче.
— Ох, так. Вони кладуть їх на довжелезний стіл біля дверей. А коли йдуть додому, часто чубляться через те, де чиє пальто.
Вона кивнула, швидко прикидаючи щось у голові. Він стояв перед нею, досі притискаючи бриля до грудей, і чекав, поки вона закінчить розмірковувати, адже сам цього не вмів… принаймні, в загальноприйнятому сенсі. Поміркувавши, Сюзен знову підвела голову.
— Шимі, якщо ти мені допомагатимеш, то в Гембрі тобі більше залишатися не можна… і в Меджисі… і взагалі в усій Зовнішній Дузі. Ти поїдеш з нами, якщо ми виберемося звідси. Ти маєш це збагнути. Розумієш?
З того, як просвітліло його обличчя, Сюзен зрозуміла, що він добре тямить, про що йдеться.
— Еге ж, Сюзен! Поїду з тобою, Віллом Деаборном, Річардом Стоквордом і моїм найкращим другом містером Артуром Гітом! Поїду до Внутрішнього світу! Ми побачимо будівлі, і статуї, і жінок у сукнях, як у казкових фей…
— Якщо нас упіймають, то вб’ють.
Усмішка зійшла з його вуст, але очей він не відвів.
— Атож, уб’ють, якщо піймають, так.
— Ти ще не передумав?
— Капик уже осідланий, — повторив він. Цієї відповіді Сюзен цілком вистачило. Вона взяла Шимі за руку, що притискала бриля до грудей (верхівка капелюха вже була добряче пом’ята — вочевидь не вперше). Тримаючи однією рукою долоню Шимі, а другою спираючись на луку сідла, вона нахилилася і поцілувала його в щоку. У відповідь хлопець всміхнувся.
— Зробимо все можливе, так? — спитала вона в нього.
— Еге ж, Сюзен, дочко Пата. Зробимо все для своїх друзів. Усе, що в наших силах.
— Так. Тепер слухай, Шимі. Слухай уважно.
Вона почала говорити, і Шимі нашорошив вуха.
Через двадцять хвилин, коли над містом, наче вагітна жінка, що піднімається крутим схилом, заледве зіп’явся на небо розпухлий помаранчевий місяць, самотній пастух вів мула по Гіл-стрит у бік офісу шерифа. Цей кінець Гіл-стрит потопав у чорній пітьмі. Трохи світла падало з вікон «Зеленого серця», проте навіть парк, у якому о цій порі року й дня завжди людно й світло, був майже безлюдним. Ледве не всі ятки позачинялися, а з тих, що були відчинені, лише у віщуна сяк-так ішли справи. Тієї ночі всім пророкували недобру долю — втім, як завжди.