Дотик

Навіть зараз, коли двері бібліотеки були міцно зачинені, а штори щільно запнуті, вона не давала йому жодних знаків, що їй хотілося, щоб він підійшов до неї, обійняв, кохався з нею. Натомість вона мовчки стояла, опустивши голову і протягуючи крізь пальці чорні лайкові рукавички, наче піддаючи тортурам цих безсловесних свідків її непоправної втрати. І вона робила це з повною зосередженістю. Мав рацію Александр — часто вона кудись зникає і не залишає ключів від лабіринта, у якому мандрує.

Минуло кілька хвилин. Раптом у нього вирвалося запитання:

— Елізабет, що ти збираєшся робити?

— Робити? — Вона підняла на нього очі і посміхнулася. — Я хочу, щоб розпалили вогонь. Мені холодно.

«Мабуть, ось воно, — подумав Лі, ставши навколішки з маленькою свічкою біля каміна, щоб запалити ретельно складені папір та дрова. — Оце, мабуть, воно і є. Ніхто над нею не клопотався, ніхто не виявляв ніжності, вважаючи, що їй і так гарно в її комфорті та добробуті». Запаливши вогонь, він узяв у неї рукавички, відстебнув капелюха, повів її до зручного крісла, яке підтягнув до каміна, розгладив її волосся там, де воно збилося під капелюхом, приніс херес та сигарету. У її очах, темних у напівмороці, стрибали язики полум’я, коли вона поверталася до каміна, але тільки тоді, коли там був Лі. Потім її очі прослідкували за його рухами — він вмостився на килимі біля її колін і прихилився на них головою. Вона взяла його косу і накрутила її собі на руку, але при цьому він не міг бачити виразу її обличчя. Досить було вже того, що він отак сидів побіля неї.

— За що тебе кохаю я? Давай перелічу, — почав Лі.

Елізабет підхопила:

— Тебе кохаю я за ті висоти, куди душею я злечу.

— Кохаю я тебе за повсякденнії турботи, за сонце і палаючу свічу.

— Кохаю я тебе за посмішки та сльози, кохатиму тебе усе своє життя!

— А як угодно буде Богу, — скінчив Лі, — то навіть після смерті тебе кохати буду я!