Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
— Відкрито й чесно! — вголос промовив Гриша назустріч дядькові Зновобрать, який само входив до нього, з досвітку вже побувавши і в полях, і на фермах, і в майстернях. — Правильно я кажу?
— Та правильно, здається-бачиться, чого ж неправильно!
— А от же, Свиридоне Карповичу, щось у нас пішло наперекіс. Завелася якась нечисть у Веселоярську і перепаскуджує людям життя. Поки ви головували, нічого ж такого… А на мене повалило, як чума. Не треба було вам одмовлятися від поста. У вас досвід, авторитет, пошана. А я? Що я?
— Так і на мене ж, кажеться-говориться, катає!
— Випадково.
— Вчора Крикливець дзвонив. Знов писнуло! Требує перевірки, чого я живий зостався на війні. Всі доблесні сини, пише, поклали свої голови, а цей прибіг головувати у такому передовому селі. Перевірить, кажеться-говориться, допитать і вернуть туди, звідки прийшов. Бач, яке цікаве!
— А що ж Крикливець? Шукати треба, а він…
— А він, здається-бачиться, каже: шукайте самі. Хто сплодив, той хай і знаходить.
— Чи ми ж його плодили?
— Пошукаємо, то й побачимо. Я вже й товариша письменника із столиці запросив. Може, заінтересується…
Зайшла Ганна Панасівна і сказала, що в неї сидить Самусь-молодший і вимагає довідку.
— Який Самусь? — спитав Гриша.
— Рекордист Іванович.
— Рекордя? А що йому за довідка?
— Про місце роботи.
— Місце роботи? Не смішіть нас, Ганно Панасівно.
— Вимагає. Каже: сидітиму, поки не дасте.
— Ага, сидітиме! Ану ж глянемо на цього великого трудівника!
Рекордя сидів перед столом Ганни Панасівни і крутив на пальці ключики від батькового «Москвича». Здоровий і рум’яний, в японській нейлоновій куртці (червоне, синє, біле, аж очі ріже), в новісіньких джинсах, в добрячих югославських черевиках (до таких кросівок, як в отих бігунів з товариства «Біг підтюпцем», видно, ніяк не міг дошкребтися).
— Здоров! — сказав Гриша.
— Здоров, Гри! — блиснув зубами Рекордя.
— Я тобі не «Гри», а голова сільради!
— А я що кажу? І я кажу, голова! До тебе ж і прийшов!
— Хочеш просити сирену на машину, щоб давати сигнали на території району, як почесний механізатор Безкоровайний? Прожектора на зайців уже почепив, тепер ще сирену?
— Я й без сирени — як їду, то весь район знає! — заіржав Рекордя. — У вас же мені треба довідочку!
— Про що?
— З місця роботи.
— Ну, це просто, — весело промовив Гриша. — Це в нас раз плюнути! Ганно Панасівно, напишіть йому, будь ласка, довідку. Пишіть так: «Дана ця довідка громадянину Самусю Рекордисту Івановичу в тім, що він справді є тунеядцем, що й засвідчуємо…»
— Та ти що! — схопився із стільця Рекордя. — Я ж до вас, як до людей, а ви!
— Ах, як до людей? А ти нам скажи: ти хоч один день у своєму житті працював?
— Я? Та я он уже другого батькового «Москвича» добиваю! Думаєш, це просто? Тепер хочу вмовити, щоб «Ниву» купив, а вона, кажуть, ще міцніша за «Москвича»! Вдень мотаєшся по всьому району, а вночі не спиш, бо треба ж оті «голоси» слухать. Всі в селі сплять, як я не почую, то хто ж почує! Я вже так приноровився, що можу вгадати, яка в якого імперіалістичного диктора зачіска спереді. А ти кажеш: не роблю.
— Робота в тебе — поспівчуваєш! — засміявся Гриша, а самого кольнула думка: «А не Рекордя часом писарює у Веселоярську, накликаючи громи й грози на голови чесних трудівників?»
— Мені воно б і байдуже, — знову всідаючись і крутячи ключиками, сказав Рекордя. — Я без цих довідок жив і прожити можу хоч сто років! Так старому припекло поміняти меблі. Хоче придбати югославську стінку, а вона дорога, як чорт. Кинувся я на виплат, кажуть: давай довідку! От я й прийшов.
— У вас же меблями вся хата забита, — нагадав Гриша. — І ніхто там не живе.
— А квартирант Пшонь? Стоїть там стінка «Калина». Блиск! Батько й пил не давав нікому стирати, сам тільки це робив. А Пшонь об неї пляшки з мінеральною водою відкриває. П’є тільки «гоголівську» воду, бо, каже, він нащадок якогось гоголівського героя. Побив нам усю стінку! Пустили на свою голову! Не чоловік, а якийсь внутрішній ворог.