Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
— Того літа, перед тим, як податися до Африки, Ребекка спитала мене, що справляє на дітей найтриваліше враження. Я відповіла, що це казки, які батьки читають чи розповідають їм на ніч, та ті ідеї добра, кохання та мужнього протистояння злу, які в тих казках є. — Сльози, що наповнили очі Емілі, пролилися, і вона змахнула їх долонею.
— Ти мала рацію, — тихо мовила я.
Три відьми нарешті з’ясували стосунки й помирилися, але коли до кухні увійшов Метью з оберемком дров, Сара накинулася на нього.
— Більше ніколи не проси мене ігнорувати крики Діани про допомогу і більше ніколи їй не погрожуй — хай там що було! Якщо ти мене не послухаєш, я тебе зачаклую так, що ти пожалкуєш, що на світ відродився! Затямив, вампіре?
— Ну аякже, Саро, — лагідно пробурмотів Метью, імітуючи голос Ізабо.
Вечеряли ми за столом у сімейній кімнаті. Метью та Сара перебували в хиткому стані перемир’я, але коли моя тітка не помітила на столі ані шматочка м’яса, у повітрі запахло війною.
— Ти чадиш, як паровоз, — терпляче мовила Емілі, коли Сара щось забурчала про відсутність «справжньої їжі». — А щодо відсутності м’яса, так твої ж артерії мені «спасибі» скажуть.
— Ти робиш це не заради мене, — відказала Сара, кинувши осудливий погляд на Метью. — А заради того, щоб у нього не виникло спокуси вкусити Діану.
Метью приязно всміхнувся і відкоркував пляшку, яку приніс із «рейндж-ровера».
— Налити вина, Саро?
Та підозріло окинула оком пляшку.
— Імпортне?
— Французьке, — відповів Метью, наливаючи темно-червону рідину їй у склянку для води. — Не вір усьому, що пишуть у газетах. Ми набагато приємніші, аніж нас зображають, — зауважив вампір, і Сара мимоволі всміхнулася. — Довіртеся нам — і ви нас полюбите.
Наче підтверджуючи цю тезу, Табіта заскочила з підлоги йому на плече і сиділа там, як папуга, аж до кінця вечері.
Метью попивав вино і теревенив про будинок, розпитуючи Сару та Ем про стан маєтку та його історію. А мені нічого не лишалося робити, як сидіти і спостерігати за трьома створіннями, які я так любила — і з ентузіазмом наминати вегетаріанські харчі у чималеньких кількостях.
Коли ж, нарешті, ми пішли спати, я прослизнула гола під ковдру, нетерпляче очікуючи дотику прохолодного тіла вампіра. Він ліг поруч і притиснув мене до своєї оголеної плоті.
— Яка ти тепла, — промимрив він, примощуючись біля мене.
— М-м-м-м, а як ти гарно пахнеш! — стиха мовила я, увіткнувшись носом йому в груди. У замку повернувся ключ. Він був там раніше, іще коли я прокинулася вдень. — А хіба ключ був не в комоді?
— Ключем розпоряджався будинок, — стиха розсміявся Метью. — Він вилетів навскоси звідкілясь із мостин, врізався в стіну біля вимикача і сповз по стінці додолу. Я не поспішав піднімати його, тоді він пролетів через кімнату і впав мені на коліна.
Я розсміялася, і його рука ніжно обняла мене за талію. Метью ретельно уникав торкатися позначок, які залишила на моїй спині Сату.
— Ти маєш бойові шрами, — сказала я, сподіваючись заспокоїти його. — Тепер я маю теж.
Губами Метью безпомилково знайшов мій рот у темряві. Одну руку він поклав мені на поперек, затуливши серпик місяця. Друга його рука помандрувала до моїх лопаток і затулила зірку. Не потрібно було ніякої магії, щоб відчути його біль та співчуття. Вони виявлялися в усьому: у його ніжному дотику, у словах, які він шепотів у темряві, у його могутньому тілі. Мало-помалу його лють і страх вгамувалися. Ми торкалися одне одного губами й пальцями, стримуючи свій початковий порив і продовжуючи радість возз’єднання.
Коли моє задоволення сягнуло піку, довкола наче вибухнули зорі, й декотрі з них так і зависли під стелею, вибризкуючи вогнем та іскрами залишки свого короткого життя. А ми лежали, обнімаючи одне одного, і чекали, поки нас не знайде ранок.
Розділ 34
Метью залишив на моєму плечі ніжний поцілунок іще до сходу сонця й потихеньку пробрався униз. Мої м’язи затерпли через незвичну комбінацію закляклості та в’ялості. Нарешті я витягнула себе з ліжка і вирушила на пошуки Метью.
Але натомість знайшла Сару та Ем. Вони стояли біля тильного вікна, стискаючи в руках по чашці з кавою. Зиркнувши їм через плечі у вікно, я пішла поставити чайник. Метью міг і почекати. Чай — не міг.
— Що ви там видивляєтеся? — спитала я, гадаючи, що тітки побачили у вікно якусь рідкісну пташку.
— Не що, а кого. Метью.
Я підійшла до них.
— Він там уже кілька годин. Мабуть, і пальцем не поворухнув. Нещодавно повз нього пролетіла ворона. Мабуть, хоче звити на ньому гніздо, — зауважила Сара, ковтнувши кави.