Сповідь відьом

Різко уповільнившись, я поволі спустилася, тепер наші очі були на одному рівні. Вітер війнув у його бік пасмо мого волосся, охоплене вогнем. Моє тіло видовжилося у стрімку лінію, яку завершували мої ноги в Сариних гумових чоботях.

«Не роби йому зле». Кожна моя думка зосереджувалася на безпеці Метью. Повітря та вогонь підкорилися мені, а своїм третім оком я вбирала в себе його темряву.

— Не наближайся до мене. Принаймні зараз, — прогарчав Метью, поборюючи свої хижацькі інстинкти. Тепер йому по-справжньому захотілося вполювати мене. Цар звірів не любить, коли хтось перевершує його.

Та я не звертала уваги на його попередження, я опустила ноги і зависла в кількох футах над землею, а потім простягнула руку долонею догори. Перед моїм внутрішнім зором повстала картина моєї власної енергії: рухлива маса, сріблясто-золота й зелено-блакитна, мерехтлива, як ранкова зірка. Я зачерпнула її і дивилася, як вона перетекла від мого серця через плече та руку.

На моїй долоні опинилася пульсуюча куля енергії неба, моря, землі та вогню. Древні філософи назвали б її мікрокосмом — невеличким світом, що містив у собі частинку мене та величезного всесвіту.

— Це тобі, — глухо сказала я. І нахилила долоню.

Метью спіймав кулю, коли вона скотилася з моїх пальців. Вона рухалася як ртуть, набуваючи форми його холодної плоті. Нарешті моя енергія зупинилася, тремтячи, в заглибині його долоні.

— Що це? — спитав він, заворожений блискучою речовиною, забувши про свій мисливський інстинкт.

— Це я, — просто пояснила я. Метью зосередив свою увагу на моєму обличчі, його зіниці розширилися і своєю чорнотою поглинули сіро-зелену райдужну оболонку. — Не чіпай мене. І я тебе не чіпатиму.

Вампір обережно тримав мій мікрокосм у руці, боячись розплескати хоча б краплину.

— Але я й досі не знаю, як битися, — з сумом мовила я. — Усе, що я вмію, це тікати.

— Це найважливіший урок, який засвоює воїн, відьмо, — зауважив Метью, з ніжністю промовивши слово, яке вампіри зазвичай проказували з принизливою насмішкуватістю. — Треба навчитися або приймати виклик, або уникати тих сутичок, у яких ти не зможеш перемогти. Уникати, щоб вступити в бій іншим разом.

— Ти боїшся мене? — спитала я, і досі висячи над землею.

— Ні, — відповів Метью.

Моє третє око легенько засвербіло: він казав правду.

— Навіть тепер, коли ти знаєш, яка в мені криється сила? — спитала я, кинувши погляд на блискучу й рухливу кулю у нього в руці.

— Мені доводилося бачити могутніх відьом, — обережно мовив Метью. — До того ж ми ще не знаємо, яка сила в тобі криється. Ми ще маємо про це дізнатися.