Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Яр [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Яр [uk]

Электронная книга - «Яр [uk]». Краткое содержание книги:

Роман відомого українського письменника, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка розповідає про найскладніші часи в історії українського народу в XX ст. Автор проводить головного героя твору Максима Нетребу через страхіття голодомору 1933 р., масові репресії 1937 р., тюрму, Верхньо-Колимський концтабір і сповнену тривог довготривалу втечу з нього, окупацію України фашистськими загарбниками, службу в поліції й приховану боротьбу з окупантами в групі Української Повстанської Армії, сприяння комуністичному підпіллю та партизанам, перебування на чужині та власні душевні муки.
1 ... 231 232 233 234 235 236 237 238 239 ... 337
Перейти на страницу:

Зал потроху виповнювався, прибулі збирались гуртиками й тихо гомоніли. Біля причілкових вікон стояли службовці з районної управи, під вікнами до вулиці — поліція, у кутку навколо пані Ганни — бадьорі німецькі офіцери. І тільки звідти, либонь, раз у раз линув збуджений сміх. Максим сів на стілець майже біля самих дверей і мовчки спостерігав за лейтенантом Газе, який опинився найближче до пані Ганни. Олег, заклавши руки за спину, походжав залом разом із головою управи й щось йому впівголоса доводив. Старий Батюк двозначно всміхався й розтирав правицею великий палець лівої руки, певно, страждав на ревматизм або відкладення солей.

Час ішов, і Максимові подумалось про те, що цього разу німці зрадили свою найкращу традицію. То було досить дивно, бо навіть комендант гауптман Енґель кудись вийшов, і доки Максим сушив собі голову над тим, що могло статися, до нього підійшов лейтенант Газе.

— Сумуєте, пане підпоручнику? — спитав він і примостивсь на стільці поряд.

— Ні, просто втомився, — відповів Максим.

— Ви дедалі краще розмовляєте німецькою мовою.

Максим усміхнувся:

— Українці весь час мусять вивчати чиюсь мову. Саме тому в них, мабуть, лишається мало часу на те, щоб вивчати рідну.

Лейтенант і собі всміхнувся:

— Східна мудрість підтверджує: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.

Максим аж вирячився на німця. Йому хотілося закинути, що ті слова приписують Енгельсові, та не зважився. Він сказав:

— Якщо цей афоризм і справді вигадали на Сході, то неодмінно в якійсь колонії.

— Ви вважаєте німців не за друзів, а за колонізаторів?

Максим з недовірою подивився на співрозмовника. Не дуже давно цей німець сам торочив йому щось подібне. Але він будь-якої миті може відмовитись од своїх слів, подумалось Максимові, і в цьому немає жодних сумнівів.

— Я мав на увазі інше, — спробував ухилитися від удару Максим. — Росіяни весь час нам торочили, що вони — наші «старші» брати.

Пропустивши це виправдання повз увагу, лейтенант Газе звернув розмову в зовсім інший бік:

— Ваш начальник про вас надзвичайно високої думки. Він сьогодні сказав, що довіряє вам більше, ніж навіть самому собі.

— Ви це до чого? — спитав Максим, хоч йому вже стала цілком ясна причина лейтенантової уваги: прийшов, лишивши навіть папі Ганну Базилевич.

Лейтенант не відповів, натомість поцікавився:

— До речі, якої ви думки про свого шефа?

— Він мудрий, як змій, — не знати нащо, сказав Максим Нетреба.

Лейтенант негайно докинув:

— Наймудріший змій теж може помилитися.

— Є така приказка, — згодивсь Максим.

— Знаю, — відповів лейтенант. Газе. — Він уперше помилився, спокушуючи Єву.

— Але ж він хотів її спокусити!

Максим ще не був певен, куди хилить лейтенант, і просто зволікав розмову.

— Зате ефект був діаметрально протилежний передбачуваному. — Це речення Максим дослівно пам'ятав з уроків своєї ще університетської «німкені» Берти Фрідріхівни Ґрау. Ця ложка аж тепер прийшлася до обіду.

— Ви думаєте, він і цього разу міг помилитися?

Максим нахабно дививсь лейтенантові просто в вічі, і той якось ніби вимушено відповів:

— У нас із ним цілковита розбіжність у поглядах на це питання. Я найдужче-таки довіряю сам собі.

Він подивився на українця, яке враження справили на нього ці слова. Максим протягло зітхнув і поліз до кишені.

— Прошу вас, пане лейтенанте. Я передбачив цю розмову. Цього разу змій не помилився.

Максим простяг німцеві згорнений учетверо папірець. То було свідоцтво про церковний шлюб, датоване 22 січня 1943 року. Лейтенант покрутив його й попросив перекласти, по тому віддав Максимові назад.

— Виходить, не помилився, — сказав він і встав, — У такому разі вважаймо, що цю неприємну розмову закінчено. Я дуже радий за вас. Вибачайте — служба.

І пішов, і вже не до Ганни Базилевич, а до коменданта. Максим же думав, що змій, мабуть, і цього разу добряче помилився, і помилка його набирає дедалі більшої ваги. Афіноґен поцікавився:

— Говорили?

— Так.

— Все в порядке?

— Все гаразд.

— Я был уверен.

— Дуже радий за вас, шефе, — повторив Максим слова лейтенанта, й Афіноґен не зрозумів їх, як і належало сподіватися. Він спитав:

— За что?

— За те, — відповів хлопець, — що... ви не помилилися.

Хотів був сказати: «змій не помилився», та довелось би давати ще більше пояснень.

Підійшли пані Ганна Базилевич і Олег із головою управи Батюком. Спершу розмовляли про події на фронтах, далі перейшли на сьогоднішній раут, а коли Попович зі своїм безпосереднім шефом та Афіноґеном Горобцовим почали обговорювати, чому селяни не всі з однаковим ентузіазмом погоджуються брати земельні наділи, — селянин же в усі часи лишається селянином, — Ганна Базилевич одвела Максима трохи вбік і сказала:

1 ... 231 232 233 234 235 236 237 238 239 ... 337
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)