Яр [uk]

— Ви вважаєте німців не за друзів, а за колонізаторів?

Максим з недовірою подивився на співрозмовника. Не дуже давно цей німець сам торочив йому щось подібне. Але він будь-якої миті може відмовитись од своїх слів, подумалось Максимові, і в цьому немає жодних сумнівів.

— Я мав на увазі інше, — спробував ухилитися від удару Максим. — Росіяни весь час нам торочили, що вони — наші «старші» брати.

Пропустивши це виправдання повз увагу, лейтенант Газе звернув розмову в зовсім інший бік:

— Ваш начальник про вас надзвичайно високої думки. Він сьогодні сказав, що довіряє вам більше, ніж навіть самому собі.

— Ви це до чого? — спитав Максим, хоч йому вже стала цілком ясна причина лейтенантової уваги: прийшов, лишивши навіть папі Ганну Базилевич.

Лейтенант не відповів, натомість поцікавився:

— До речі, якої ви думки про свого шефа?

— Він мудрий, як змій, — не знати нащо, сказав Максим Нетреба.

Лейтенант негайно докинув:

— Наймудріший змій теж може помилитися.

— Є така приказка, — згодивсь Максим.

— Знаю, — відповів лейтенант. Газе. — Він уперше помилився, спокушуючи Єву.

— Але ж він хотів її спокусити!

Максим ще не був певен, куди хилить лейтенант, і просто зволікав розмову.

— Зате ефект був діаметрально протилежний передбачуваному. — Це речення Максим дослівно пам'ятав з уроків своєї ще університетської «німкені» Берти Фрідріхівни Ґрау. Ця ложка аж тепер прийшлася до обіду.

— Ви думаєте, він і цього разу міг помилитися?

Максим нахабно дививсь лейтенантові просто в вічі, і той якось ніби вимушено відповів:

— У нас із ним цілковита розбіжність у поглядах на це питання. Я найдужче-таки довіряю сам собі.

Він подивився на українця, яке враження справили на нього ці слова. Максим протягло зітхнув і поліз до кишені.

— Прошу вас, пане лейтенанте. Я передбачив цю розмову. Цього разу змій не помилився.

Максим простяг німцеві згорнений учетверо папірець. То було свідоцтво про церковний шлюб, датоване 22 січня 1943 року. Лейтенант покрутив його й попросив перекласти, по тому віддав Максимові назад.

— Виходить, не помилився, — сказав він і встав, — У такому разі вважаймо, що цю неприємну розмову закінчено. Я дуже радий за вас. Вибачайте — служба.

І пішов, і вже не до Ганни Базилевич, а до коменданта. Максим же думав, що змій, мабуть, і цього разу добряче помилився, і помилка його набирає дедалі більшої ваги. Афіноґен поцікавився:

— Говорили?

— Так.

— Все в порядке?

— Все гаразд.

— Я был уверен.

— Дуже радий за вас, шефе, — повторив Максим слова лейтенанта, й Афіноґен не зрозумів їх, як і належало сподіватися. Він спитав:

— За что?

— За те, — відповів хлопець, — що... ви не помилилися.

Хотів був сказати: «змій не помилився», та довелось би давати ще більше пояснень.

Підійшли пані Ганна Базилевич і Олег із головою управи Батюком. Спершу розмовляли про події на фронтах, далі перейшли на сьогоднішній раут, а коли Попович зі своїм безпосереднім шефом та Афіноґеном Горобцовим почали обговорювати, чому селяни не всі з однаковим ентузіазмом погоджуються брати земельні наділи, — селянин же в усі часи лишається селянином, — Ганна Базилевич одвела Максима трохи вбік і сказала: